Чому вірші Голобородько називають білими? ответьте

Якось я сидів на лавці в затінку яблуні і розглядав малюнки у свіжих журналах. з хати вийшла бабуся і запитала:       — а листа від дядька михайла нема?       — нема, бабусю, — відповів я. — зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла.      бабуся примостилася коло мене. вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила:       — що там у білому світі робиться?       я любив спостерігати за старенькою, коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. бабуся ставала якась урочиста, недоступна.      несподівано до нас звідкись долинуло: "пі-пі-пі! ш-пі-пі! "      — що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети.      — не знаю, — відповів я і озирнувся.      коли це знову: "пі-пі-пі! пі-пі-пі! " так жалібно.      бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи.      — глянь-но, — показала вона на дріт.
а там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. аж семеро.      сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. а ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують.      довго ми любувалися пташками. раптом бабуся до мене:       — придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? отой крайній, сьомий? це він так кричить: "пі-пі-пі"?       і справді, то був горобчик, молоденький. він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам.      але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його.      — бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.