Іть написать твір добро і зло в романі улас самчук "марія"

Першим, хто сказав світові правду про 1933 рік, його причини і наслідки, став автор роману "марія" улас самчук. написаний у високому стилі хроніки життя жінки-селянки, роман підносить її образ до символу україни, багатостраждальної нашої землі.як син і виразник інтересів українського селянства, письменник зразу ж вловив увесь розмах нашої національної трагедії. високого трагедійного звучання твір набуває поступово. з перших сторінок іде навіть трохи ідилічний опис життя і побуту українських селян з їх буднями і святами, радощами і клопотами. зовсім інше, моторошне враження справляють останні розділи роману. автор підносить їх до рівня трагедійного національного епосу: всі головні герої — гинуть. особиста трагедія жінки-матері стала трагедією всієї україни. образ марії — найбільш ємний і значущий. автор продумав усе до деталей, починаючи з біблійного імені. жодного разу ніхто в романі не назвав її марійкою чи марусею. від колиски і до жахливої і голодної смерті вона — марія. "коли ж її тепла і радісна мати селянка оксана виймала з довгої пазухи груди, марія здалеку відчувала їх, моргала усточками й намагалася продерти свої майбутні … тридцять днів гаснула сама марія — покинута, одинока".жахи цієї смерті у.самчук змальовує з такою документальною точністю, що ми спізнали лише в останні роки зі спогадів очевидців та жертв голодомору, які залишилися живими і змогли "заговорити" лише у незалежній україні.роман "марія" — роман-спалах, роман-реквієм, роман-набат. надрукований 1934 р. у львові, він дуже довго ішов до своїх читачів. по-стефанівськи "коротко, сильно і страшно" описує улас самчук голодний 1933 рік. до зображення життя своїх героїв автор підходить з мірою українського вітаїзму — життєствердження."коли не рахувати останніх трьох, то марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів. стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі".попри трагічну тональність останніх розділів твору, роман у.самчука сповнений життєстверджуючим пафосом: український народ безсмертний, і він має своє майбутнє. тому так актуально звучить заклик гната до уцілілих від голоду односельців, скомпонований у біблійному стилі: "затямте ви, сини і дочки великої землі… затямте, гнані, принижені, витравлені голодом, мором! нема кінця нашому життю. горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого кажу вам правду велику: краще буде содомові й гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір ".утіливши у своїй творчості гірку долю українського народу в хх столітті, письменник та його роман "марія" тепер уже назавжди залишаться в історії української літератури.

В оповіданні "Каторжна" розкривається доля Докії — дівчини-напівсироти. Каторжною її зробило життя з байдужим і вічно п'яним батьком, що після смерті дружини створив нову родину, в якій для рідної доньки не знайшлося навіть ласкавого слова чи прихильного погляду. Мачуха нещадно била дівчину, змушувала її працювати, морально принижувала. Для всіх Докія була чужою, тому росла, немов вовченя. Але ж вона також була людиною, що потребувала любові й ласки. Будучи від природи доброю, Докія, незважаючи на жорстокість мачухи, якось взяла на руки малого Івасика та, цілуючи його, примовляла: "Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли..." Та мачуха звеліла дитині вдарити Докію, і мале штовхнуло дівчину кулачком. Кинувши дитину, Докія мало не вбила її та замкнулася в собі остаточно. Саме нелюдське ставлення зробило її черствою, злою, замкнутою. Навіть не плакала вона, коли мачуха щоразу скажено лупцювала або тягала її за волосся. Не було кому й ти Докію, на вулиці з неї сміялись, а вона мала лише відбиватися, роздаючи кривдникам стусани.
Тільки калина на городі трохи розраджувала самотню каторжну. Там вона плакала, бо "в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! І те серденько так хотіло любити, так хотіло! Але ж любити було нікого!" Та калина була найдорожчим, що мала Докія, вона нагадувала дівчині померлу матір. Тому тяжкої кривди, невимовного болю завдала героїні мачуха, зрубавши дерево, — ніби вдруге осиротіла й без того самотня дитина.