Наслідки з'їзду князів у любечі 1097 1. Забезпечення зосередження Влади в Руській землі у руках великого князя київського
2. Закріплення поділу Русі на удільні князівства які стали власністю окремих родин нащадків Ярослава Мудрого
3. Припинення усобиць між князями- нащадками Ярослава Володимировича
4. Стабілізація становища на Русі у зв'язку з посиленням влади Чернігівського князя, шо контролював і Київське князівство

Розпад Київської Русі — процес феодального роздроблення Київської Русі на удільні князівства, який почався в XI ст. і тривав до XIV ст., коли землі Русі почали консолідуватись навколо нових політичних центрів

За О. Назаренко головними причинами розпаду Русі були династичні обставини колективного сюзеренітету. Видається спрощенням ототожнювати кінець єдиновладдя в Київській Русі після смерті Ярослава Мудрого (1054) з початком розпаду[1]. Трохи більше виправданий погляд на перші стійкі уділи-вотчини князів-ізгоїв XI ст. , тобто князів, які випадали із системи братського співволодіння, — полоцьких Ізяславичів і південноволинських (згодом — галицьких) Ростиславичів — як на своєрідних передвісників удільної роздробленості Русі[2]. І все ж за своєю сутністю такі «ізгойські» уділи-вотчини про початок розпаду у власному розумінні ще не свідчать, оскільки де-юре, за династичними поняттями того часу, вони перебували під верховною владою київських князів. Отже, попри династичну основу і династичну зовнішню форму, роздробленість Русі за природою цілком династичною не була.

Згідно із заповітом Ярослава Мудрого Русь була поділена між його синами, племінниками й онуками. Київ, Новгород, Древлянська й Турівська землі дісталися старшому на той час синові Ізяславу; Чернігів із Сіверською землею — Святославу Ярославичу; Переяслав з Ростово-Суздальською землею — Всеволодові; Волинська земля — Ігореві Ярославичу; Галицька земля — Ростиславу Володимировичу; у Полоцьку ще з початку XI ст. князював Всеслав Брячиславич. Старшим князем Русі, згідно із заповітом, був Ізяслав Ярославович. Ярослав Мудрий, навчений власним гірким досвідом боротьби за київський стіл, намагався убезпечити від цього своїх дітей. Він закликав їх жити в мирі й злагоді й коритися волі Ізяслава як старійшого. Однак реальні можливості Ізяслава виявилися недостатніми для ролі старійшини, а тому три старших Ярославичі — Ізяслав, Святослав і Всеволод — фактично спільно управляли країною. Тріумвірат тривав 15 років, упродовж яких князі в злагоді вирішували найважливіші справи.

У 1067 р. Ярославичам вдалось здолати полоцького князя Всеслава Брячиславича і повністю об'єднати Руські землі. Однак вже наступного 1068 р. тріумвірат зазнав поразки від половців на р. Альті, у Києві піднялось народне повстання учасники якого поставили на княжіння Всеслава. Ізяслав Ярославич був змушений втікати в Польщу за військовою до У 1073 р. Святослав і Всеволод знову вигнали Ізяслава з Києва, перший сів у столиці, а другий — в Чернігові. 1076 року Святослав помер, й Ізяслав вернувся у Київ, однак вже в 1078 р. він загинув у битві на Нежатій Ниві, і престол перейшов до Всеволода (1078—1093), після якого у Києві сидів Святополк Ізяславич (1093—1116).

За їхнього правління процес розпаду Київської Русі продовжився. 1084 року в Підкарпатській землі вокняжились брати Ростиславичі — Рюрик, Володар і Василько. Спроби великого князя київського прогнати їх звідти зазнали невдачі. У 1094 році за підтримки половців Чернігівське князівство здобув Олег Святославич. Святополк та Володимир Мономах хотіли схилити Олега на свій бік у боротьбі проти половців, та той відмовився. Олег був звинувачений у зраді, проти нього розпочалася війна, у якій йому вдалось відстояти свою отчину. На Любецькому з'їзді у 1097 р., який був покликаний припинити князівські усобиці та почати спільну боротьбу з половцями було погоджено «кожен хай держить отчину свою!». Цим розпочався процес закріплення руських земель за окремими династіями: в Перемишльському і Теребовлянському князівствах залишились Ростиславичі, Чернігівське та Муромське князівства були закріплені за Святославичами, а Волинь у руках Давида Ігоревича. Святополк правив у Київській землі, до якої входили також Турово-Пінщина, Дреговицька земля і Погорина та в Новгороді, а Володимир Мономах закріпився у Переяславській, Смоленській та Ростово-Суздальській землях.

Спроби об'єднання

Процес розпаду Київської Русі на удільні князівства вдалось на деякий час зупинити Великим князям Київським Володимиру Мономаху (1113—1125) та його сину Мстиславу Великому (1125—1132). У 1113 році, після повстання киян Володимир став великим князем. Йому вдалось зосередити у своїх руках владу на 3/4 території Київської Русі. Крім великої київської землі під його владою перебували Переяславське, Смоленське і Ростово-Суздальське князівства. У Новгородському князівстві сидів старший син Мономаха, Мстислав. Чернігово-Сіверські Святославичі, Галицькі Ростиславичі та Полоцькі князі визнавали верховну владу Володимира та підкорялись йому.

Ще більших успіхів вдалось досягти Мстиславу Володимировичу. У 1127 р. після усобиці між потомками Святослава Ярославича, йому вдалось закріпитись у Курському князівстві де Мстислав посадив свого старшого сина, Ізяслава. У 1127—1129 рр. Мстислав здійснив 2 походи на Полоцьке князівство внаслідок яких місцеві князі Всеславичі були вигнані з батьківських столів і відправлені на заслання у Візантію.

Объяснение: