? 20 параграф краткий пересказ

Слобідська україна  або  слобожанщина(рідше  —  слобідщина)[1]  — історико-ічний край у східній частині  україни  та прикордонних областях  рф, територія якого перекривається приблизно з територією п'яти  слобідських козацьких полків  17  —  18  століть, автономних формацій у межах московського царства, а згодом  російської імперії. слобідська україна межувала на заході з  гетьманщиною, на півдні із  запорожжям  і володіннями  кримського ханства, на сході з  доном, на півночі з московщиною. вона обіймала частину  середньої височини  й сусідню з нею  донецьку низовину, північнно-східну частину  придніпровської низовини  і невелику частину  донецького кряжа. в сучасних межах охоплює центрально-південну частину  сумської області,  харківську область, північну частину  луганської області  та північно-східну частину  донецької області,  західну, центральну, східну, південну частини  білгородської, південні частини  воронізької, та  курської  областей. зараз (та за часів срср) частини слобожанщини, що входять до росії, належать до  центрально-чорноземного економічного району  росії, але в часи російської імперії вся слобожанщина разом із північною половиною україни входила до малоросійського економічного району. ставлення слобідської старшини до цих планів було подвійне. сумська й охтирська старшина, ближче зв'язана, і навіть споріднена з старшиною гетьманщини, загалом підтримувала ці плани, тоді як старшина трьох східних полків слобідської україни воліла залишитися під безпосередньою владою царя, лише дістаючи більше автономних прав для всієї слобідської україни. за цих умов, надто ж під впливом антиукраїнської політики росії щодо гетьманщини після полтавської поразки 1709  р., питання про об'єднання слобідської україни з гетьманщиною втратило актуальність. але це не відбилося на взаєминах слобідської україни і гетьманщини. крім зв'язків економічних і культурних, велике значення мали близькі родинні й родові зв'язки між вищою старшиною слобідської україни і гетьманщини. визначніші слобідські роди, як донець-захаржевські, квітки, кондратьєви, ковалевські, куликовські, лесевицькі, надаржинські, осипови, перехрестови та інші, були споріднені й посвоячені з апостолами, гамаліями, горленками, гречаними, жураковськими, забілами, зарудними, іваненками, капністами, лизогубами, лісницькими, максимовичами, маркевичами, миклашевськими, милорадовичами, полуботками, родзянками, савичами, самойловичами, скоропадськими, сулимами, чарнишами, черняками, князями четвертинськими та іншими визначними гетьманщини. з цим пов'язані були й чималі земельні володіння деяких гетьманських фамілій на слобідській україні (зокрема миклашевських, полуботків, самойловичів тощо). нерідко представники лівобережної старшини посідали важливі старшинські уряди на слобідській україні (михайло о. милорадович, полковник ізюмський, 1759—1761; іван зарудний, сотник ізюмського полку кінця 1748  р.; григорій іскрицький, сотник сумського полку 1708  р., шваґер гетьмана апостола; василь савич, сумський полковий суддя, син генерального писаря  семена савича  й зять сумського полковника андрія кондратьєва; їх нащадки тощо). але вони не поривали зв'язків з гетьманщиною, де в них також були маєтки та їх родичі посідали ті чи інші уряди. з іншого боку, слобідські діячі іноді брали безпосередню участь у політичному житті гетьманщини (наприклад, охтирський полковник федір осипов у справі кочубея й іскри 1703  слобідська україна давала тимчасовий (вільний чи невільний) притулок гетьманським діячам та їх родинам у час політичної або військової криз (зокрема під час війни 1708—1709).