Чому Онєгін став зайвою людиною

Євгеній Онєгін — це герой, образ якого витлумачити однозначно не вийде. Скільки не перечитуй роман, всякий раз, піддаючи критиці зроблені раніше власні і чуж висновки, будеш відкривати нові грані цього цікавого характеру.

Розповідаючи про Онєгіна, Пушкін створив загадковий, багато в чому автобіографічний образ, який до цих пір трактується читачем неоднозначно. Одні Онєгіна шкодують, інші відчувають до нього гостру неприязнь, треті засуджують, вбачаючи в ньому недалеку і ледачу людину. Так само ставилися сучасники і до автора. Після смерті поета його справу продовжить інший молодий геній, М. Ю. Лермонтов, який пише про Печоріна — героя свого часу, який болісно і безвихідно страждає.

Та чому ж Онєгін зайва людина? Як віддалився він від того середовища, яка його породило? Чому не приживається в суспільстві?

Він народжений хоч і в небагатому, але благородному сімействі, глава якого чесно служив батьківщині і государю, але витрачав грошей багато і без рахунку, що його і згубило. Сам Євген ріс у достатку під опікою няньки і не дуже мучив науками вчителів. Подорослішавши, він придбав всі кращі якості світського нероби, наділеного незвичайним розумом — але розумом незрозумілим, незатребуваним, гострим і трошки лякаючим.

У тогочасному суспільстві додаток розуму якщо і потрібен, то тільки для інтриг та любовних пригод, а тому «в науці пристрасті ніжної» Євген досяг великого успіху. Однак він наділений живим характером, а тому не дивно, що до порожніх великосвітських розваг і забав герой швидко втратив інтерес.

Головний персонаж віршованого роману складений не тільки з недоліків. Йому властива мрійливість, небажання наслідувати, холодність розуму і загострене почуття честі. Відійшовши від порожності і суєтності світського суспільства, Онєгін намагається додати своєму життю сенсу. Він починає читати, береться за перо, але не з необхідності, а від нудьги. Не дивно, що ці потуги терплять фіаско.

Відчуваючи огиду до дозвільного столичного життя, Онєгін без сумнівів відрікається від світу, легко розлучається з Петербургом і відправляється в село. Тут він показує себе паном-реформатором, намагається керувати маєтком, який дістався йому від дядька, однак виходить у нього лише заміна панщини оброком. Вирвавшись з виру світської нудьги, він занурюється в болото сільської туги. Тут, у селі, він знову виявляється чужим. Егоїзм і показна душевна черствість ставить Онєгіна в опозицію до сільського суспільства. Відтепер він приречений на самотність. Він міг би мати друга, якби знав і вірив, що дружба існує. Він міг би любити і був би коханим, якби вірив у це велике почуття.

Мені Онєгіна шкода всією душею, як і всіх героїв роману. Мені сумно думати про загибель романтика Ленського, про долю Ольги, яка лише на трішки розминулася зі своїм щастям, і звичайно ж, про Тетяну, яка залишилася з нелюбом, хоча могла вчинити інакше. Онєгін же опинився на узбіччі життя. Він вже не повернувся в світ, тому що дізнався справжнє життя. Однак і світ, де панувала щира любов і дружба, він теж зруйнував. Він — справжня зайва людина свого часу, і в цьому трагедія цієї людини.