Як у присливях и приказках розкриваесться нородне уявлення про довколишний свит​

Если тебе сочинение, то вот

Усвідомлення Т. Шевченком власної місії поета

Великий поет, говорячи про себе самого,

про своє я, говорить про загальне —

про людськість, бо в його натурі лежить

усе, чим живе людство.

В. Бєлінський

Висловлювання В. Бєлінського адресоване російському поетові М. Лермонтову. Проникнення в його зміст дає право підстави стверджувати, що воно (висловлювання) віддзеркалює сутність великого українського мислителя Т. Г. Шевченка, який "...вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно пов'язаний". Невмирущий дух поета, — писав П. Грабовський, — "витає над рідкою Україною, невмовкаюче роздається його віще слово і сіє на народній ниві живе насіння оновлення".

Найбільше мене вразив вірш "Минають дні, минають ночі...". Його можна назвати мистецьким кредо письменника, бо саме в цій поезії, написаній у 1845 році, автор дав відповідь на ті запитання, які тривожили його ще до викупу з кріпацтва:

Нудно мені, тяжко — що маю робити?

Молитися богу? — Так думка не та.

Вірш є продовженням, розвитком тих медитацій, з якими зустрівся читач у посвятах М. Щепкіну. Можливо, між Т. Шевченком і М. Щепкіним, коли вони мешкали в Петербурзі, відбувалися розмови, в яких поет просив порадити, що робити: "чи журитися, чи тім'я розбити?". З роками, набувши досвіду, Великий Кобзар усвідомив те, що людина народжена не для того, щоб "гнилою колодою по світу валятись". Вона не має морального права прожити життя даремно, її обов'язок — залишити по собі добрі справи, певний слід на землі.

Проблеми, які порушує митець, є доказом того, що він розпрощався з ілюзіями, в його світогляді сталися великі зміни. Настало прозріння. Поет іншими очима дивиться на світ, душею і серцем усвідомив глибокі соціальні конфлікти, антинародну роль кріпосників-лібералів, став на шлях викриття самодержавного ладу, а отже, визначає своє місце в житті. У зверненнях до долі, сповнених величезної пристрасті, поет дає відповідь на питання, як жити, як діяти, і констатує, що найстрашніше й найганебніше в житті — "спати", бути байдужим і пасивним, глухим до людського горя.

Викликає душевне хвилювання і поезія "Мені однаково, чи буду...". Вірш навіяний роздумами про те, що буде з письменником найближчим часом. Поет передбачає, що на нього чекає заслання "у снігу на чужині". І перед читачем постає на весь зріст велич Шевченка як людини, що живе самовідданою любов'ю до народу, до України. Йому байдуже, як складеться власна доля. Він не певен, що його вірші будуть пам'ятати, він не знає, чи скаже батько синові: "За Вкраїну його замучили колись". Боліє поет серцем за майбутнє рідного краю, його непоголеного народу.

Т. Шевченко навічно залишиться в пам'яті народу як людина-громадянин, готова до самозречення заради щастя рідного народу, України.