как и почему меняются представления об идеальной любви и об отношении к женщине у главного героя романа Г .Сенкевича "Камо Грядеши"​

Відповідь:

Скільки око сягало, простилався степ. Коні бігли шпарко, і бричка швидко та м'яко котилася по в'їждженій ще, мабуть, чумаками дорозі. Просторінь була така безмежна, а повітря настільки духмяне, що Тарас дихав на повні груди й не міг напитися цієї рідної свіжості. 15 років, цілих 15 років він не був в Україні! Так стужився за цим сонцем, за небом, за степом! Марив ними у сльотавому Петербурзі, згадуючи, як ходив малим шукати стовпи, що підпирають небо. І не знайшов, бо степ був безкраїй. Тарас осміхнувся тому спогаду з дитинства.

- Що, світлий пане, подобається усе це? - кинув через плече візник.

З несподіванки Тарас аж стрепенувся.

- О, я цього стільки чекав!

- Що ж ти скажеш, пан є пан, - буркнув собі під ніс візник.

Та Тарас розчув і здивувався: "Чого ж це пан?"

- А кого ж іще таке може тішити? - і візник ткнув батогом кудись убік.

Тарас повів очима туди, і йому сперло подих: у тому місці степ нагадував цвинтар з розритими могилами. Лиш були ті могили величезні й глибочезні, наче для велетів.

- Що то?

- Як пан бажає, можемо під'їхати.

Пан забажав, і вони з'їхали з прямої дороги.

Тарас стояв на краю глибокої ями, виритої на рівному тілі степу. А далі виднілася ще одна, а там ще... Здіймаючись високо до неба, поряд з ямами стриміли купи землі. Аж тепер Тарас зауважив, що весь степ був у розритих могилах, як у слідах від віспи.

- Нема на них Гонти, нема Залізняка! Та нічого, хай копають, діждуться москалі гайдамаків! - почулося з-за спини.

- Чого це ти такий сміливий з незнайомою людиною, чоловіче добрий?

- А чого мені боятися? Дід гайдамачив і мені заповідав. А тут я вдома, хай ті зайди бояться!

"І мій дід гайдамачив. І я на своїй землі. Не дам робити з України розриту могилу!" - крутилося в голові.

І дихалось уже не так легко, і душу облягла жура.

Пояснення: