Ландшафт Месопотамии​

Месопота́мия (ассир. ܒܝܬ ܢܗܪ̈ܝܢ, Бет На’рен; арам. ܒܝܬ ܢܗܪܝܢ, др.-греч. Μεσοποταμία, араб. الجزيرة‎, Эль-Джезира[1], или араб. ما بين النهرين‎, Ма-Байн-эн-Нахрайн[1], перс. میان رودان; тур. Mezopotamya) — историко-географический регион на Ближнем Востоке, расположенный в долине двух рек — Тигра и Евфрата, в зоне Плодородного полумесяца; место существования одной из древнейших цивилизаций в истории человечества. В научной литературе встречаются альтернативные обозначения региона — Двуречье и Междуречье, в которые вкладывается различный смысл.

Современные государства, включающие земли Месопотамии, — Ирак, северо-восточная Сирия, периферийно Турция и Иран.

Объяснение:

Військова Реформа :

1) Створюється регулярна армія.

2)Ліквідується помісне дворянське ополчення і стрілецьке військо.

3)Основу армії складають регулярні та кавалерійські полки з однаковим штатом, обмундируванням.

4)Головні з яких були Військовий (1716 р.) і Морський (1720) статути, в розробці яких брав участь сам Петро.

5)Було вироблено з'єднання холодної та вогнепальної зброї - до рушниці був долучаться багнет, що підсилило вогневу й ударну міць війська.

6)З відміною від рекрутської повинності для дворянства була обов'язковою військова або цивільна служба.

7)Був створений на Балтиці й Дону військово-морський флот.

Однією з позитивних сторін цієї реформи є «підняття» і зростання металургійної галузі, яка була життєво необхідна для виробництва зброї.

Разом з тим, м'яко кажучи, насторожує той факт, що «реформатор» не погребував переплавлені церковних куполів в гармати. Це характеризує його не тільки як людину суто пристрасного, але і як людину, для якого головним було досягнення мети, незважаючи ні на які перешкоди, навіть і на хоч якісь моральні цінності. У цьому плані його можна віднести до такого типу людей, які здатні «крокувати по трупах», аби виконати своє бажання, мета ...

Черговим недоліком реформ в армії було прозахідницькі їх спрямованість. Адже оскільки досвід створення армії переймався від можливих військових опонентів, наприклад Швеції, а армія необхідна для захисту від таких, то та ж Швеція могла, скориставшись знанням недоліків у нашій обороні, могла здобути значні перемоги над нами.

Найчастіше, мені здається, петровська армія брала перемоги не завдяки вдалому перетворенню (а як деякі вважають і створенню), мудрості і геніальності її полководця [Петра I], а, скоріше, з-за превосходившей чисельності війська.

Проміжний висновок: так, може бути, вищенаведена реформа і посилила її потужність, але основною причиною її проведення було холеричні, а може і по-дитячому завидющеє бажання Петра мати таку ж «іграшку» як і в сусідів.

Реформи органів влади та управління :

На початку першої чверті XVII століття були також проведені реформи, пов'язані з перебудовою центральних і місцевих органів влади і управління.

Одним з підсумків цієї реформи було зосередження виконавчої та судової влади в руках Петра, получили, після закінчення Північної війни, титул «імператора».

У 1708-1709 р.р., разом з початком перебудови органів влади та управління на місцях, країна була поділена на 8 губерній, розрізнялися за територією та кількістю населення.

Губернії в 1719 році було «порізано» на провінції, число яких дорівнювало 50, на чолі яких воєвода з канцелярією при ньому, яке було підпорядковане не тільки безпосередньо імператора і Сенату, а й усім колегіям. Завдяки цьому виникала велика плутанина через те, що часто їх укази суперечили один одному.

Проміжний висновок: основним результатом реформи органів влади і управління було збільшення бюрократичного апарату чиновників та нечіткого визначення взаємовідносин між структурами влади, коли результати їх роботи [різні укази] не узгоджувалися між собою, а іноді й суперечили один одному.

Церковна реформа :

Можна стверджувати, що церковна реформа почалася відразу після смерті патріарха Адріана, оскільки Петро заборонив обирати йому наступника, а виконувати функції патріарха він доручив одному з митрополитів. У 1721 році патріаршество було ліквідовано, для управління церквою був створений «Святійший Синод», який був підпорядкований Сенату. Це означало, що вся повнота влади переходила до складу чіновьіче-бюрократичного апарату абсолютических держави, на чолі якого був Петро I. Разом зі знищенням автономності церкви, Петро використовував її у своїх цілях і проведення за до нститутів церкви поліцейську політику.

Подані, під страхом великих штрафів були зобов'язані ходити до церкви і сповідувати свої гріхи. Священики, у свою чергу, повинні були доносити почуте владі, що суперечило першої «заповіді» священика про дотримання таємниці сповіді. У цьому гріху було винне не священство, а влада, на чолі з Петром, що змушували їх це робити.

Проміжний висновок: в результаті проведення цієї реформи, церква втратила повагу в очах народу, оскільки духовної альтернативи режиму Петра більше не існувало. Церква стала слухняним знаряддям у руках держави. Імператор використовував її для досягнення своїх цілей, не гребуючи самого святого.