Як у «Баладі про соняшник» І. Драча поєднано звичайне і високе?

пщп рз рз рхр хржа р пща з сдп за азсзазп

Із кінця xix століття провідне місце в літературі посідає тема еміграції українців до америки. нестатки, неможливість заробити на прожиття гнали робітників, селян, інтелігенцію в далекий край. у родині василя стефаника теж постало питання про еміграцію найстаршого сина семена. письменник у цій справі звернувся за порадою до свого товариша мирослава урчана, і той з канади відповів, що закордонне благополуччя показне: у країні економічна криза, сила-силенна безробітних, робітники перебувають у великій нужді. та найгірше живеться інтелігенції — людям совісливим і порядним. поїздку відклали, але думки про причини еміграції не покидали стефаника, адже він був свідком масового від'їзду українців за кордон. у новелі «камінний хрест» стефаник одразу знайомить читача з уже літнім, зігнутим тяжкою роботою селянином-бідняком іваном дідухом, якого по-вуличному прозивали переламаним. від батьків у спадок йому дістався клапоть землі на високому горбі, з якого весняні зливи змивали родючий ґрунт. дідух мав одного коня і візок. «коня запрягав у підруку, сам себе, у », і на обох від страшної напруги жили виступали, як ланцюги із синьої сталі. коли кінь був не в змозі підніматися на той горб, іван сам мішками носив гній на гору. щоб тільки мати шматок чорного хліба, селянин не просто надривається, а мордується на тяжкій роботі. сини і жінка умовили івана дідуха продати своє убоге господарство і виїхати до канади. селянин перестав бути хоч і убогим, але господарем, і він кам'янів від горя, прощаючись з добрими сусі, хатою, піщаним горбом. на той горб він собі «хресток камінний поклав», як покійникові на могилу. іван розуміє, що полишає рідну землю назавжди, і щоб залишити по собі на батьківщині хоч якусь згадку, ставить камінний хрест на горбі, у якому похована його сила, молодість, сподівання на краще життя. під цим хрестом селянин ховав своє серце, свою душу. у багатьох західноукраїнських селах залишилися такі хрести. вони й досі бовваніють на узвишшях, і негода, дощі, вітри не в змозі знищити ці трагічні символи людського горя і недолі.