Над чим сміється куліш у комедії мина мазайла?

Часто я повертаюся думками до комедії миколи куліша «мина мазайло», у якій автор піднімає дуже важливу проблему національної само ідентифікації особистості, що надзвичайно актуальна й до сьогодні, хоч на порозі двадцята річниця незалежності україни. паралелі-паралелі…головний герой комедії – мина маркевич мазайло – збирається змінити прізвище. здавалося б, ця подія зовсім незначна і не варта уваги, особливо враховуючи, що в 20-ті роки таке явище було широко розповсюдженим. то чому ж автор присвячує цій події цілу п’єсу? ще шекспір зауважив у своїй п’єсі «ромео і джульєтта»: «що важить ймення? пахощі троянди не змінити, як її не називай…» й справді, ім’я людини мало чого важить, головне – це її суть, і саме сутності своїх героїв микола куліш приділяє найбільшу увагу, саме в ній він безпомилково вбачає проблему, яка лише поглибилася через роки. то ж розглянемо деякі образи героїв п’єси, їх характери. особливо легко можна побачити якими вони є, розглянувши їх ставлення до рідної мови та свого прізвища. чи не вони нам кого з нинішнього істеблішменту чи,    навіть,    сусідів по сходовому майданчику? для початку візьмемо, наприклад, сина мини    мокія або, як його часто називають у творі – моку. на перший погляд, цей хлопець патріот: він обожнює свою рідну мову, наполягає на тому, щоб його сім’я повернула їхньому прізвищу втрачену з поколіннями його частинку «квач». він навіть українізував подругу своєї сестри    –    улю.але, придивившись пильніше, ми можемо зрозуміти, що перше враження хибне. самі аргументи моки стосовно того, чому уля має українізуватися, є доволі дивними.пригадаймо, що для нього означає бути українцем: «прізвище українське, індекси українські: очі, рот, стан – все чисто українське. тепер ви вірите, улю? ».отже, для моки українець – це прізвище та параметри тіла. так, звичайно, любов до мови це важливо, але нестримна лють, яка виникла у мокія при вигляді шаровар, характеризує його не з найкращого боку. адже використання мови й одночасне з тим нехтування історією та традиціями    рідного народу навряд чи є чеснотою.для мотрони – сестри мини – українська мова є чимось сороміцьким, меншовартісним і тому огидним. прізвище брата їй здається ознакою мужицтва.змінити прізвище для неї така ж звичайна справа, як, наприклад, надіти інший капелюшок. її слова: «треба буде і собі трошки одмінити прізвище. розторгуєва – це прекрасне прізвище, та, жаль, не модне тепер. от, наприклад, мєталова-темброва – зовсім інша річ…»а що говорити про мазайлиху та рину – дочку мини? вони сприймають українську мову та своє українське прізвище, як і голова сім’ї. для них їх прізвище – це поєднання букв в обридле їм слово, довга закарлючка, що заважає їм жити достойними членами суспільства. уля. для мене це збита з пантелику дитина, яких багато. вона є чудовою моделлю не лише    тогочасної молоді. ні про яку мову, прізвище чи ще щось подібне вона ніколи не замислювалась. у цьому просто не було потреби. але ось мокій показав їй нову цікаву забаву – «українська мова», і вона радо прийняла її. та й чого б їй не те, що може стати спільним хобі для неї та хлопця-красеня? «ой, улю, вивчивши мову, ви станете…що там українкою. ви станете…більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас…».є в п’єсі ще пара другорядних, але від того не менш яскравих персонажів – комсомольці тертика і губа.ці юнаки активно впроваджують наказ партії – українізують все і всіх. це, звичайно, схвально. але, як на мене, коли партія накаже душити голодом чи відстрілювати тих самих українців, саме такі як тертика і губа  робитимуть це з не меншим завзяттям, адже «партія сказала, значить треба. партія поганого не накаже». ну й, нарешті, мина. мина маркевич дрібний чиновник з іння «донвугілля». він вважає, що в подальшому просуванні кар’єрною драбиною йому заважає тільки його українське походження.  заради кар’єри він готовий на все, а йому не потрібно ні красти, ні підставляти ближнього, ні вбивати… ні, потрібно лише зректися свого роду. і, мина радо це робить, змінюючи своє прізвище.нажаль, мина мазайло, а тепер вже мина мазєнін, виявився не тільки пристосуванцем, але й дурнем.чоловік не врахував, що живе в роки українізації, і його дії суперечать новій політиці партії. чи, може, й здоровому глузду? ! яка іронія: газетний допис про його звільнення з посади було розміщено під інформацією про зміну прізвища.«за постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат «донвугілля», звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця м.м. мазайла-мазєніна». вийшло, що без роботи залишився не тільки мазайло, а й мазєнін… тож    сутність усіх героїв п’єси це    –    пристосуванство й неповага до свого минулого (уля виняток. цю дівчину можна вважати графином, поки що порожнім, нічим не наповненим).то над чим же сміється микола куліш? адже ситуація доволі сумна…думаю, в нього просто істерика. а історія все повторюється… тільки зараз уже як фарс!

на мій погляд, серед найкращих винаходів людства почесне місце займає поезія. вже багато століть люди намагаються прояснити та розкрити феномен поетичного слова. чому вірші здатні надихати людей на боротьбу, підбадьорювати і чарувати? чому поезії можуть зцілювати душу і заспокоювати? як, взагалі, поетам вдається так глибоко проникати у людські душі і так чутливо розуміти людські почуття? як їм вдається так гостро розповідати про ревнощі і ненависть, і так ніжно – про кохання?

й донині немає відповіді на ці питання, донині невідомо, у чому секрет поетичних творів. поезія у всі часи залишалася загадкою і, мабуть тому вона у всі часи так вабила людей. навіть ті, хто категорично заявляють, що не люблять поезію, частіше усього просто не читали поетичних творів талановитих поетів, не важливо – вітчизняних чи зарубіжних. інакше вони б обов’язково знайшли собі авторів по душі.

я вважаю, що мені поталанило, як поталанило і багатьом іншим, адже я добре розумію і люблю поезію. звичайно, не всю, бо бувають і погані вірші, особливо у сучасних поетів. та смаки людей різноманітні і я не беруся стверджувати, що ті вірші, які подобаються мені – це найкраще надбання світової поетичної творчості.

особисто мені ближче чомусь сучасні поети, а не класики. тим більше, що нові поетичні твори завдяки інтернету сьогодні розповсюджуються зі швидкістю блискавки. я досить часто запам’ятовую рядки віршів, які мені подобаються. а ось імена авторів у моїй пам’яті майже не залишаються. як то кажуть, я розумію «поезію серцем», або подобаються мені саме ті вірші, які називаються «поезією серця».

як і будь-який справжній українець, я люблю українську поезію. без сумніву, справжнім генієм української поетичної літератури є великий кобзар тарас григорович шевченко. рівних йому не було, не має, і,мабуть, ніколи не буде. не менш цікава сильна, бунтівна і в той же час ніжна творчість лесі українки. а ось такі красиві рядки: «ще не було епохи для поета, але були поети для епох» написала поетеса ліна костенко.

прекрасною я вважаю і лірику володимира сосюри і максима рильського. а які чудові вірші про кохання можна знайти у павла тичини! читаєш такі твори і відчуваєш, як вони торкають найтонші струни душі. мабуть це і є «поезія серця». адже «поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі». це теж слова ліни костенко, і вони повністю спі з моїм сприйманням поезій наших предків і наших сучасників.