День з життя китайського учня​

Найбільшим викликом, коли змінюємо місто чи країну, є мова. Навіть коли переїхали з україномовного Луцька в Київ і пішли в нібито україномовну школу, виявилося, що із 17 дітей у класі лише двоє справді розмовляли українською в сім’ї.

Коли приїхали в Китай, діти вже володіли англійською, бо я вклала в це багато власних сил і часу. Але мова — завжди найбільший челендж, бо за найкоротший відрізок часу ми маємо влитися в певний процес. Зазвичай ми це робимо за дуже скороченою програмою. Знаєте, в одному старому фільмі дітей вчили плавати так, що закидали їх у швидку течію на середину річки. Десь приблизно так виглядає адаптація моїх дітей на новому місці: вони йдуть до школи в новій країні, і спершу взагалі не розуміють, що відбувається довкола. У Китаї ми мали два роки хоумскулінгу — навчалися в Міжнародній українській школі заочно. Кілька місяців діти ходили в приватний садочок, де відвідували монтессорівську різновікову групу: там вони засвоїли набір побутових слів і понять китайською — їсти, пити, читати, взяти ручку тощо. Також вони відвідували мовну школу поблизу дому, де займалися з англомовною вчителькою, що навчала їх китайської мови. Тож 1 вересня ми прийшли в міжнародну китайсько-канадську школу Maple Leaf і діти могли озвучити китайською свої базові потреби: вміли представитися, розуміли, що таке зошит, книжка.

Объяснение:

проснулися,помылся, поучился, получил классную оценочку, пошёл домой и лёг спать.