лист до Т.Г. Шевченка

Аж страх згадати, батьку Тарасе, з якими муками твоє тіло щирі українці виривали колись із клятої Московщини. І чим ближче підходить 22 травня, тим більша розпука охоплює моє серце. Тож у передчутті цієї чорної дати я вирішив написати тобі тривожного листа, батьку.

Наші люде довго мовчали в ярмі, доки, натхненні твоїми полум’яними словами, повстали в Києві на Майдані, а ниньки, гай-гай, батьку, воюють із клятими москалями на Донбасі.

Але не те мені болить, батьку, бо наші люде завжди з кимсь воюють, як не з воріженьками, то між собою, а те, що всі оції вражії люде залишилися у своїх теплих кубельцях, сиріч при довжностях, і продовжують капостити люду нашому вкраїнському.

Я міг би назвати довгий список цих поганців, які служили вчорашнім кровопивцям та казнокрадам і ниньки продовжують цюю нікчемную справу. Мені здається, що наші верховоди, яких ми усім Майданом упустили в кабінети на славних печерських пагорбах, байдужі до того, що відбувається в нашій неньці Україні. Візьмімо хоча б ректора поважного університету, який носить твоє ім’я, батьку, пана Губернського. Та його ж садили в це крісло з погодження високих московських владців ще за попереднього президента-шапкокрада! Але він досі сидить там і кліпає невинними очицями, ніби нічого й не трапилося. І таких, як він, вистачає у високих кріслах в усій, даруй за канцеляризм, батьку, гуманітарній сфері, що її очолює щирий патріот нашої неньки Славик Кириленко.

А ще більше туману напущено премією твого імені, батьку, що її мали б нагороджувати кращих піїтів, богомазів і музик землі нашої, але дають таким, що після цього всі довго плюються та згадують нечистого, не проти неділі й свята будь сказано. От як і цього року… Та щоб ти не вважав мене брехуном і злісним наклепником, я цитуватиму, батьку, поважну газету вкраїнських бардів «Літературна Україна», що впала в істерику після визначення цьогорічних лауреатів твого імені.

Отож змушений буду перейти на строгий стиль прози, позаяк буде не до словесних брязкалець і розпускання індичого хвоста. Не знаю, батьку Тарасе, чи знаєш ти, але ще за часів кукурудзяного царя Гороха, чи то пак Хруща, була заснована в УРСР Республіканська премія, підкріплена для годиться про людське око твоїм іменем, і нагороджували нею «видатних митців за високоідейні й високохудожні твори та роботи у галузі літератури, образотворчого мистецтва, музики, театрального мистецтва та кінематографії». Що то були тоді за часи та «видатні митці», то скажу одним словом – невтішні. Одначе нині ся премія, звісно, звучить уже «по-модньому» – Національна премія України імені Тараса Шевченка.

Проте чухонський дух, батьку, чи то пак вата, як нині модно у нас казати, свистить звідтіля, з прогнилих зубів того комітету, що присуджує премію, як і свистів ще за комуняк.