Інтерактивна вправа «Так – ні». 1) Клавдій відправляє Гамлета до Норвегії із листом.

2) Розенкранца та Гільденстерна визволили пірати.

3) Офелія втратила розум через смерть батька та брата.

4) Лаерт повернувся із Франції, щоб помститися за смерть сестри.

5) Король підмовляє Лаерта змастити клинка отрутою.

6) Клавдій тричі організує вбивство Гамлета.

7) Королева наливає отруту в келих із вином.

8) Гамлет загинув від руки Клавдія.
— Чотири століття тому Шекспір написав безсмертну трагедію «Гамлет». Її називають найзагадковішою з шекспірівських п’‎єс. Поставити її на сцені дуже почесно, а відповідати рівню геніальної п’‎єси – то справжнє щастя.

полонені німці зводили цей квартал з любов'ю і розпачем. спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «шнель, бидлото, шнель! » вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся , як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м'язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці лейпцига.  коли протала земля, фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам'ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: « кі гут». а коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв'язали його травою і поставили на грядці. уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав фрідріх і гиркав охоронець.  місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин і дітей, часом приносили щось з одягу — старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів «фрау».  у фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. і ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.  під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров'ю. охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.  фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху так, що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.  одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.  — бидлото, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.  коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.  осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. була велика і кошлата, не квітка, а півсоня-ха. я одяглася, вискочила на подвір'я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпну-ла. поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв'язаний нами   минуло півстоліття. за цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. якось син вирішив повісити на стіні поличку. стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. у рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:   — ви не знаєте, де наш