Іван Драч сенкан будь ласка до ть

Іва́н Фе́дорович Драч (17 жовтня 1936, Теліжинці, Тетіївський район, Київська область, Українська СРР — 19 червня 2018, Київ, Україна) — український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч. Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. Член КПРС (1959—1990). Перший голова Народного Руху України (1989). Народний депутат України 3-го скликання. Герой України (2006)

Народився в родині робітника радгоспу. Після закінчення Тетіївської середньої школи викладав російську мову й літературу в семирічній школі села Дзвеняче Тетіївського району. Працював інструктором Тетіївського райкому ЛКСМУ з напрямку діяльності МТС. 1955—1958 служив в армії в 16‑му понтонно‑мостовому Верхньодніпровському полку.

Від 1957 навчався на філологічному факультеті в Київському університеті. Виключено через творчі та політичні погляди. У вересні 1961 зміг відновитися на заочне відділення. Пізніше, залишивши навчання, розпочав працювати в редакції газети «Літературна Україна». Закінчив Найвищі сценарні курси в Москві. Тоді саме написав перші вірші. В 1959 вступив до КПРС.

До того самого часу належать перші контакти з українськими дисидентами й перші вірші зі критичними оцінками радянської влади.

Після арештів дисидентів написав відкритого листа, у якому каявся в своїх зв'язках із ними (травень 1966)[джерело?], після чого стосунки з офіційною владою суттєво покращились. Неодноразово в різкій формі засуджував буржуазний націоналізм, підтримував діяльність комуністичної партії як у виступах, так і в поезії. Разом із тим, 30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка, у якій піддавалися критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію І. Драч, режисер Ю. Іллєнко). У 1976 він отримав Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка за збірку віршів «Корінь і крона».

як михайло вгадав, що він рахіру любить, і дізнався, що він часами заночовує в вуйка григорія, накинувся на нього і сварив: «сором нам робиш, саво! ти любиш дівчину пусту, що на неї ні один порядний хлопець у селі не глядить, що її ніхто порядний за жінку не візьме. вона погана волошка, циганка. дивися на її зуби й на її рот! як клубки з м'яса стоять їй в лиці! чи вона чим причарувала тебе? дивися, яка вона погана! чоло волоссям заросло, а очі, як у чортиці або у голодної собаки! » він не відповів братові на те нічого. взагалі небагато говорив, як той зводив розмову на рахіру, але її покинути зовсім не думав. як не міг її кілька днів бачити, бо батько роботою обтяжав, був просто хорий. ходив, мов затроєний, в'янув усім тілом, а лють так і грала в нім. тоді й недобре було дразнити його. не витримував він так довго. як та вода загачена, що найшла цілою масою і розриває греблю, так і любов його ломила всі згляди й обов'язки проти родителів, і він ішов до неї. вона нагороджувала його багато за цілий знівечений час, і він удвоє прив'язувався до неї.

він не привикав. він губив себе. в ньому не держалося купи те, що трималося там, на полях, тісно при нім. він ступав боязко й незугарне, бо не смів ступати своєю ходою, а його рухи були неповоротні й несміливі, бо не були його рухами. одіж, яку носив тепер, відібрала йому всю певність. і звідки мав би її відтак узяти? з хвилею, як покинув свою землю, покинула його і свідомість своєї вартості. він прийшов сюди, аби стати чимось іншим.

з нього будуть люди, як покине землю.