Яким постає у баладі шериф
​

Шериф всілякими намагався покінчити з ватагою Робіна Гуда. Чутки про непереможного Робіна дійшли до Лондона, і король послав бідолашному Фітзу наказ, погрожуючи зняти його з посади, якщо він не спіймає ватажка розбійників. Ось чому шериф аж із шкури пнувся та гасав по лісу, силкуючись заскочити Робіна Гуда зненацька. Проте всі його старання не давали ніяких наслідків. Тоді шериф збільшив винагороду за голову Робіна, сподіваючись, що це спокусить когось із переможців на королівських турнірах випробувати своє молодецтво поза мурами міста.

Такий герой і справді знайшовся. Це був найманий лицар з королівської важкої кінноти, на ім'я Гай Гісборн. Його вважали одним із кращих лучників і мечоносців у всій королівській армії, але серце в нього було підступне й запроданське. Він добився в короля дозволу негайно вирушити на розшуки ватажка розбійників і, озброївшись папером від його величності, примчав до шерифа Ноттінгема: «Поклявсь я Робіна спіймать, знайду лиш — так і знай: у ріг баранячий скручу, – Це каже Гісборн Гай!». Перевдягнувшись, Гісборн вирушив до лісу, де зразу ж зустрів Робіна, який з розмови з незнайомцем зрозумів, що його розшукують, щоб вбити.  Але Робін виявився кмітливішим, він запропонував незнайомцю постріляти з лука. Через деякий час Робін зізнався, що він є саме тією людиною, яку шукає Гай Гісборн. Почався двобій: «Це був такий двобій, який рідко кому доводилося бачити навіть у Шервудському лісі. Вороги похмуро зиркали один на одного, і в очах у них палала ненависть. Один з них бився за своє життя, другий — за винагороду та королівську ласку». В результаті, Робін Гуд здобуває перемогу: «Схрестились гострії мечі; «Яке маля хоробре!» – Подумав Роб. Та бій кінчивсь, їй-богу, дуже добре!».

Объяснение:

Впервые мы видим запорожскую сечь глазами остапа и андрия, сыновей тараса бульбы. сначала — предместье с кузницами, лавками, пекарнями, шинками, « одевало и кормило сечь, умевшую только гулять да палить из ружей». потом — сама запорожская сечь, где по полю были разбросаны курени, которые напоминали отдельные государства. в каждом курене был свой атаман, свой запас провизии, свой кашевар. несмотря на это все казаки подчинялись кошевому — атаману, «который выбирался из своих же запорожских казаков». все важные вопросы решали сообща, на общем собрании.  прием в сечь был прост — надо было сказать: «верую в христа, в святую троицу» и перекреститься. на сечи была церковь, куда казаки исправно ходили на службу, но о посте и слышать не хотели.  законов на сечи было мало, но они были слишком жестокими. если казак проворовался, украл какую-нибудь безделицу, это считалось позором для всего казачества. казака привязывали к позорному столбу и клали возле него остальное по ссылочке