Зав'язка кульмінація, розв'язка у вірші мені однаково чи буду

наш рідний край багатий. є серед них страшні, чарівні, романтичні, захоплюючі. одна з найромантичніших українських легенд розповідає про чарівну козачку з полтавщини, яка є авторкою багатьох ліричних пісень. про­те більшість із них до цього часу вважаються народними.

який талант треба мати, щоб надати, здавалося б, звичайним словам безсмер­тя! звідки взявся такий талант у поневоленій україні? таке питання може виникнути лише у того, хто ніколи не бачив чарівної ворскли, не слухав її тихих, лагідних пісень у і веселого тьохкання солов’їв із прибережних гаїв! саме ця земля народжувала і народжує дива. одне з них – маруся чурай, донька урядника полтавського козацького полку гордія чурая. він був справжнім лицарем свого часу. як і всі козаки, вважав ганебною смерть не в бою, а деінде. тому загинув, рятуючи життя богдана хмельницького. маруся мала тонку ду­шу, кожна струна якої бриніла своєю піснею: мрійливою, сумною, про кохання, про козацьку долю і лицарську звитягу. прості людські цінності, оспівані у піс­нях, запалювали серця слухачів, які розносили це полум’я україною.

сучасні поети-піснярі стверджують, що гарну пісню можна написати лише тоді, коли переживеш якесь моральне потрясіння. можливо, це так і є, бо власна доля марусі була трагічною.

дівчина покохала молодого козака грицька бобренка. але війна розлучила

закоханих. тяжко маруся переживала розлуку. смуток і журба були такими безмежними, що вилилися із її душі піснею “віють вітри, віють буйні…” та вияви­лося, що війна – не найстрашніше лихо, ще гіршим є зрада. після війни за наказом матері гриць одружився з багатою донькою осавули. несила було марусі пережити таку ганьбу. радше хай води ворскли понесуть її далі від зради і насмішок. але не судилося дівчині втонути. іван іскра, який багато років щиро ко­хав марусю, врятував її. порятунок не приніс ні полегшення, ні спокою. ревнощі взяли гору над розумом, і чураївна отруїла зрадника. від страти її знову врятував іван, який привіз гетьманський наказ про помилування злочинниці. та найгрізніший суддя для людини – її власна совість. вона прирікає людину на довічне спокутування своїх гріхів.

марусин вік виявився коротким, але її душа жива. вона живе у виспіваних і виплаканих піснях, розповідає кожному новому поколінню про щастя і радість, про сум і журбу, про вірність і зраду. отож скільки лунатимуть її пісні, стільки й житиме її душа. збережімо пісню – душу марусі чурай!