Класстер по теме : партия "Алаш"
​

!! надеюсь нарисуешь

Объяснение:

вот

в українському національ­ному відродженні 1820-1830-х років не було нічого такого, що представляло б серйозну загро­зу для російської імперії. укра­їнські патріоти - літератори, збирачі фольклору, укладачі іс­торії та граматики - зберігали лояльність цареві і росії, а свою діяльність на ниві національного відродження поєднували зі служ­бою у російських державних ус­тановах. гулак-артемовський ті­шився з перемоги російського війська над польськими повстан­цями у 1831 p., з того, що його командуючий генерал пашкевич «видавив з поляків весь жир». квітка-основ'яненко у «листах до любезних земляків» відверто вихваляв пануючий лад, а метлинський називав москву «рідним краєм»77. зі свого боку, санкт-петербург розглядав літературно-науковий рух в україні як час­тину «загальноруського» куль­турного процесу. після польсь­кого повстання 1830-1831 pp. російський уряд звернув увагу на цей рух в україні, маючи на­мір за його укріпи­ти «руський» характер південно-західного краю. особливо наго­лошувалося на розвитку історич­них досліджень в україні. у 1843 р. при канцелярії київсько­го генерал-губернатора було засновано тимчасовий комітет для розгляду давніх актів. метою створення цієї археографічної комісії була публікація історич­них документів, що доводили б безпідставність польських пре­тензій на цей край і виправдову­вали б антипольську русифікаторську політику. у діяльності комісії взяло участь чимало ук­раїнських патріотів.

свідоме використання укра­їнського руху у власних цілях було одним із проявів нового курсу в політиці російської імперії78. до повстання 1830-1831 pp. петербург не приділяв великого значення національно­му питанню. від початку xviii ст. аж до 1820-х років російська імперська модель ґрунтувалася на традиційному визначенні гро­мадянства: від громадянина ви­магалося вірнопідданого вико­нання своїх обов'язків та безумовної лояльності цареві. його віросповідання чи націо­нальна приналежність не брали­ся до уваги. від часів петра і аж до олександра і серед російсь­кої правлячої еліти було чимало іноземців та осіб неросійського походження (ійських німців, нових українських дворян, поль­ських шляхтичів тощо). те саме стосувалося членів російської академії наук та професорсько­го складу університетів. багато з цих іноземців після довгих ро­ків служби у петербурзі й мос­кві так і не навчилися розмовля­ти російською мовою. у цьому не було потреби: мовою петер­бурзького двору була французь­ка, а частина провінційного дво­рянства розмовляла німецькою. повстання 1830-1831 років на прикладі польської шляхти показало, що стара імперська модель громадянства не є над­ійною. тенденції до заміщення чужинців на російських дворян в імперському і проявили­ся ще в останні роки правління олександра і. але справжньої сили вони набрали у 1830-х ро­ках, за правління миколи і (1825-1855). головним ідеоло­гом нового курсу став призначе­ний миколою і на пост міністра народної освіти граф сергій уваров. він запропонував три принципи, на які має спиратися російська державність: «само­державство, православ'я, народ­ність». перші два принципи були старими і зрозумілими, тимчасом як третій - «народність» -відповідав модерним західним інтелектуальним тенденціям. не­зрозумілим було, як провести цей принцип у державі, де ро­сійською мовою розмовляє мен­ше половини населення. уваров пропонував розв'язати цю про­блему простим й ефективним способом - русифікацією іншої половини. головним засобом для досягнення цієї мети мала стати освітня політика. у першу чергу треба було заступити іно­земних професорів і вчителів на російських. уваров не лише про­вів чистку професорського скла­ду, а й відібрав молодих і найталановитіших викладачів для ста­жування у західноєвропейських університетах, а після завершен­ня стажування призначав їх на високі посади.