Хронологічна таблиця життя та творчості Карпенка Карого

Відповідь

29 вересня 1845 р. — народився Іван Карпович Тобілевич в с. Арсенівка поблизу Єлизаветграда. Навчався в Бобринецькому повітному училищі.

1859 р. — працює писарчуком станового приставу в містечку Мала Виска.

1864 р. — на службі в повітовому суді.

1865 р. — переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставах О.Тарковського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.

1870 р. — одружився з Надією Карлівною Тарковською, тіткою єлисаветградського поета й журналіста Арсенія Тарковського (її внучатий племінник — відомий російський кінорежисер Андрій Тарковський). Як посаг отримав родинний хутір Тарковських. Надія Карлівна народила йому 7 дітей.

1881 р. — втратив дружину Надію, наступного року померла дочка Галина.

1883 р. — в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Вступив до театральної трупи М.Старицького.

1883 р. — одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М.Старицького.

1884 р. — заарештований і засланий до Новочеркаська. Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».

1886–1887 рр. — опублікував п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».

1886 р. — у Херсоні вийшов перший «Збірник драматичних творів» І.Карпенка-Карого.

1887 р. — отримавши дозвіл на звільнення, повернувся з дружиною Софією в Україну й оселився на хуторі, названому на честь першої дружини, Надії (у Єлисаветградському повіті). Нині хутір є історико-культурним заповідником.

1888 р. — з І.Карпенка-Карого зняли гласний нагляд. Він вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше — до трупи іншого брата — Панаса Саксаганського.

1890 р. — вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».

1897 р. — склав записку до з’їзду сценічних діячів у Москві, присвячену переслідуванню українського театру, яку з трибуни з’їзду виголосив Панас Саксаганський.

1899 р. — написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини 18 століття.

1900–1904 р. — створив власну трупу, написав п’єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».

1906 р. — захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна.

15 вересня 1907 р. — Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі Надія.

Країна, яка пережила усі поразки,негаразди,счастливі миті і навіть гніт осибистих її жителів.це україна! україна — "тихі води, ясні зорі" — завжди була для загарбників, сусідів і не сусідів "солодким шматочком". постійно частини її території потрапляли під чиюсь залежність, а після переяславської угоди 1654 року вона взагалі поділилася надвоє. одна частина, лівобережна україна, була під протекторатом росії, а друга, правобережна — польщі.та завжди знаходилися сміливі люди, які прагнули до об'єднання, до збереження української державності. довгий час це не вдавалося. і п. куліш перший у літературі торкнувся теми козацьких часів, коли герої перенесли центр творчих зусиль із зовнішньої боротьби (політичної, релігійної, національної) на внутрішню боротьбу в україні. це дало можливість у новому світлі побачити природу козацьких війн і головні причини національного розбрату, національної трагедії. у романі "чорна рада" ми бачимо представників різних поглядів на соборність та незалежність україни. в образі сомка, наприклад, автор відобразив свій ідеал гетьмана, освіченого, талановитого, розумного, здатного сильною рукою об'єднати всі землі україни в самостійну державу, рівну серед інших європейських держав. для цього, на думку героя, потрібно було утвердити старшинське панування, тримати в покорі голоту, встановити міжкласовий мир, піднести культуру й освіту. але влада так просто до рук не дається. для цього потрібні і хитрість, і дипломатія, і особливо — вміння згуртувати навколо себе однодумців (а сомка зрадили три його полковники, у яких він був упевнений), а також подумати про полегшення становища трудового народу, встановлення хоч якихось елементів соціальної справедливості. цього всього не було, на жаль, у славного наказного гетьмана, і він програв, поплатившись життям за ідею. гине і палкий прихильник об'єднання розрізнених частин україни, встановлення автономної республіки та утвердження міцної гетьманської влади полковник-піп шрам. його патріотизм дивним чином поєднувався зі зверхнім ставленням до "черні" та запорожців, а це, у свою чергу,— з проповіддю класового миру. про який же мир може йти мова, коли трудовий народ у результаті виборів та воєн не одержить нічого, крім нового тиску з боку старшини? іван брюховецький зумів до себе всіх, на кого йому можна було опертися для здобуття гетьманства — і запорожців, і простий люд, і російських бояр. перших підкупив викраденим із гетьманської скарбниці сріблом, простим поводженням, підтримкою козацьких звичаїв; другим обіцяв різні права й пільги, полегшення становища; третім просто дав хабаря. мети своєї добився, став гетьманом, але зовсім не задля ідеї соборності та незалежності україни, а для власного звеличення та збагачення. і простий народ, і запорожці, і козацька старшина, як уже часто бувало, виявилися занадто довірливими до фальшивих обіцянок претендента на булаву та російського царського уряду. в епоху іванця посилилися кривавий розбрат, тиск північних сусідів та гніт підневільного народу, який втратив усі права, здобуті у визвольній війні проти польської шляхти. отже, талановитий письменник у яскравій художній формі довів і сучасникам, і нащадкам, що ідея соборності та незалежності україни існувала давно і не була (і не могла бути! ) здійснена через неправильний вибір керівників, політичних діячів та союзників, через надмірну довірливість та роз'єднаність.