Після чого " не пізнати Чіпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став він веселіший, привітніший; іноді можна було й пісню почути від його".​

Він став таким після зустрічі з Галею (дівчина, що гуляла у полі; "польова царівна") Ось уривок:

Объяснение:

Чіпка підвівся, встав, випрямився, не спускав її з очей… Вона, як вихор, мчалася густим житом — воно тільки розлягалося за нею, як розлягаються хвилі під натиском дужої руки, що керує човном. Далі та далі, пролинувши через квітучу луку, вона піднялась на гору, стала з очей зникати… Чіпка підтюпцем побіг собі в догоню за нею… Вона окрилася за горою. Він напружив ноги, наче доганяв злодія; мчався стрілою; миттю вискочив на гору, перевів дух, глянув на долину — і йому в вічі кинулось ось що. Коло хутора, гін, може, зо двоє від гребеня того самого згірка, на котрім стояв він. під двором стояла натоптувана жінка, наставивши руку над очима від сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дівчина бігла прямо до жінки та ще здалека озивалася: «Чого ви? Я — ось! Ось-осьо — за-раз!.. зараз…»

Незабаром вона опинилася коло жінки, та разом обидві й пішли у двір.

— Ну, тепер же і я знаю, чия ти! — промовив голосно Чіпка і весело повернув назад.

Після того — не пізнати Чіпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став він веселіший, привітніший; іноді можна було й пісню почути від його. Щастя його манить до себе, пестить, голубить доброю надією; світ йому любо усміхається, хоч і бачить він у йому лиха багато, плачу, лементу… Він тепер дивиться на його не злим оком; прислухається чутким серцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, утихомирити горе…

Повернеться він до себе думкою, чує, як у голові борюкається острах з надією: то надія подужує острах, то острах — надію. Оже надія все-таки зверху! «А може… всього на світі буває! Часом убогий покохає багачку, а багачка убогого, та й поберуться…» А страх знову сполохне надію: «Може, москаль її панові судовому кохає… не попусти, боже! зав’яне, помарніє свіжий квіт її вроди під холодним, жовтим поглядом судовика… погаснуть ясні очі, поблекнуть рожеві уста… захляне душа… Не доведи, господи! не одна душа згине, а разом аж дві! А може… — проривається наверх-таки надія: — щастя, як трясця…» І очі в його засяють радістю; серце затрепече в грудях вільніше…

З того часу — поле як причарувало його. Перебуде день, два — та й іде… «Може, хоч здалека побачу, коли не доведеться побалакати…» Ходить по полю, з ниви на ниву, від шляху до гори, від гори до шляху; всюди никає, до всього додивляється. «Отут її вперше забачив… осьдечки вінок плела… ось та місцина, де сиділи… сюди тікала… а це, видно, недавно ходила, бо свіжий слід…» Дивись — не стямився й звідки — вихопилась та й почимчикувала житами — тільки одежа матнається. Чіпка помітив — берегтися стала.

— Ач, утекла!.. — мовить він голосно. — Ген-ген уже… за горою… Ну, та й дівчина ж!

І вертає він назад у Піски, радий та веселий, шо хоч здалека побачив.

символічність оповідання кафки «перевтілення». найбільший трагізм і песимізм світогляду австрійського письменника франца кафки полягає у його відчутті ворожості світу та життя імодини (зло, що в ньому існує в будь-яку хвилину може звалитися на и юдину і знищити її), у відчутті непереборного відчуження між людьми (людина приречена на самотність, ніхто не може її зрозуміти до кінця і не може їй в її нещастях; усі існуючі зв’язки між людьми — суспільні, сімейні, подружні — лише видимість, умовність). новела кафки «перевтілення» — є символом цього трагічного відчуття світу автором, символом самотності людини, незахищеності її перед всевладним злом, що таїться в звичайному, буденному, символом відчуження між людьми, нездатними на справжню любов, на справжнє милосердя.

до такого художнього засобу як метафоризація, кафка створює абсолютно алогічну, фантастичну ситуацію — перетворення героя, грегора замзи, на комаху, за описом схожу на жука-гнойовика. ця ситуація прочитується дуже легко — на героя звалилось нещастя. як исде себе людина в цій ситуації, як діють оточуючі її люди (зважимо, найближчі — батько, мати, сестра) — і є об’єктом зображення письменника. «я не малюю людей, я розпові історії. це картини, тільки картини», — пише кафка, підкреслюючи, що він не прагне змалювати конкретну людину, дослідити її психологічний чи соціальний генезис. він прагне в дусі своєї поетики відбити те загальне уявлення про взаємовідносини людини і світу, людини з іншими людьми, що він спостерігав у житті, в дійсності.

чому грегор замза перетворюється на гидкого жука, а не на бар-нистого метелика? напевно тому, що нещастя не буває привабливим. це своєрідна екстремальна ситуація, яка необхідна для виявлення того, що н звичайних обставинах вміло маскується, приховується. а саме в екстремальних умовах людина діє відповідно до свєї справжної сутної батько — агресивний, мати — слабка і безпомічна як і сам грегор, сест ра спочатку, певно, грається в милосердя, а надалі чинить чи не найжорстокіше. проте справа не в конкретних батькові, матері, сестрі, («я н малюю людей…»), а в болючому відчутті автора відчуження, що існує навіть в сім’ї.

образ жука з’являється у кафки ще в одній новелі — «весільні при готування в селі». там читаємо: «у мене, коли я… лежу в ліжку, фігур якогось жука, жука-оленя чи хруща…». тобто цей образ визрів у автор і, очевидно, пов’язаний з його власними асоціаціями.

проте повного перетворення грегора на жука не відбувається, ві залишається людиною, більше того, його людські відчуття, почуття.за гострюються, як це звичайно буває з людьми, коли з ними траплж біда — в десятки разів сильніше вони відчувають нечуйність, байдужі нещирість у ставленні до себе. так сталося і з грегором. він завжди бувався про свою сім’ю, любив чимало доказів того: виконував робо ту, яку ненавидів, але це потрібно було для утримування сім’ї; сплачува. борги батька; мріяв зібрати гроші для навчання сестри в консерваторії) тепер же, викинутий якоюсь злою силою із людського суспільства, ві ще більше потягнувся до сім’ї в надії на порозуміння. проте, це напевн вище людських сил — любити велетенського жука-гнойовика, що пов зає по стінах, стелі, залишає липкі, сірі сліди і виділяє страшенно непри ємний запах. детально змальовуючи грегора замзу у вигляді комахи новелі, кафка принципово наголошував, що малювати його у вигляді будь-якої комахи неможливо, підкреслюючи метафоричність зображен ня головного героя. грегор не став комахою, твариною насправді. це умовна ситуація, яка дуже яскраво і гостро передала авторське розумій ня місця людинив світі, її взаємовідносини з життям і собі подібними взаємовідносини відчуження.