В каких регионах Казахстана было развито земледелие и почему?

На берегах Сырдарьи, в Семиречье, а также по берегам некоторых рек и озер Северного, Северо-Восточного и Центрального Казахстана казахи занимались земледелием издавна. В конце XIX века наметилась тенденция массового перехода к земледелию в центральных, северных и северо-восточных районах. Произошло заметное сокрашение пастбищ в результате усиления крестьянского переселения и роста городского населения в Казахстане. Прокормить семьи и имеющийся скот можно было только лишь через развитие и организацию посевов. Переходом к земледелию казахи пытались остановить принудительный и массовый сгон с веками насиженных земель. Царское правительство принимало активные меры по стимулированию к переходу казахов на оседлый образ жизни. По мнению властей, эта мера должна была высвободить большие участки земель для переселенцев и обеспечить лучшую управляемость казахскими общинами. Иногда казахи следовали примеру крестьян-земледельцев.

Основными орудиями труда были сохи, бороны, серпы, деревянные вилы, лопаты и мотыги. Для полива пашен использовали различные водоподъемные при атпа, чигирь). В конце XIX-начале XX веков в районах совместного проживания казахов и крестьян в хозяйствах появляются железные плуги и бороны. В уездных, а также в некоторых волостных центрах открывались государственные склады сельхозтехники.

Поливное земледелие было развито у казахов Восточного Казахстана, Семиречья, Южного и Юго-Восточного Казахстана. В остальных регионах Казахстана получило распространение богарное земледелие.

Казахи возделывали пшеницу, просо, ячмень, овес, рис и кукурузу. В Шымкентском и Перовском уездах выращивали хлопок, в Верненском уезде на небольших площадях - табак. В южных, юговосточных районах Казахстана возделывали арбузы, тыкву, лук и морковь. А в районах чересполосного проживания с русско-украинским населением казахи в небольшом количестве начали выращивать картофель, огурцы и другие овощи. Из кормовых трав значительное распространение получила люцерна. В южных регионах Казахстана казахские хозяйства занимались садоводством и бахчеводством.

Якось п’ять тисяч рокiв тому...

Трипільська культура, що була розповсюджена на території України в VI—III тис. до н.е, овiяна загадками. Вчені досі точно не можуть сказати, звідки вона взялася і куди поділася. Дуже багато таємниць трипільці взяли з собою в небуття. І тепер археологи намагаються з’ясувати цей феномен.

Вона стала апогеєм розвитку людства періоду енеоліту. Це була справжня культура, яка випередила свій час. Трипільці за своєю діяльністю були землеробами і справжніми майстрами з обробки землі. Також вони мали високо розвинуту систему містобудування. Їх містоустрій досі дивує археологів усього світу.

Більша частина трипільських поселень зосередилася на території сучасної України, а її основним осередком стала Черкаська область. Тут розташовуються 11 поселень, iз яких найбільші — це «Тальянки», «Доброводи», «Чичиркозівка» та «Майданицьке». Усі ці об’єкти перебувають під опікою Державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура», що розташований у селищі Легедзине.

Цей музей-заповідник унікальний. У його фондах зберігаються автентичні пам’ятки, яким понад 5 тисяч років. На базі заповідника функціонує археологічна експедиція.

Музей розташований у мальовничому куточку Центральної України, серед зелених пагорбів і круч Черкащини, де колись народився та жив великий Кобзар. У фондах музею зберігається одна з найбільших в Україні колекцій кераміки. Аби розмістити все, не вистачає фінансування. «Потрібні виставкові вітрини, освітлення», — говорить директор музею-заповідника Владислав Чабанюк.

Біля музею розташувалися мальовничі мазанки, оздоблені в традиціях трипільського живопису. Відвідувачі можуть потрапити всередину, відчути атмосферу і справжній трипільський дух, який насправді панує в цьому місці.

Офіційно музей-заповідник функціонує з липня 2003 року. Але археологічні роботи ведуть тут із 1981 року. Започаткував їх український археолог Володимир Круц. І за 35 років діяльності вченим удалося дослідити 49 жител. Проте їх загальна кількість сягає близько 2700 одиниць. І це лише в Тальянках. «Тому роботи тут вистачить не на одне покоління. Треба дочекатися, поки з’явиться обладнання, за до якого можна буде зробити комплексний аналіз матеріалів. Поки його ще не існує», — зауважує голова археологічної екпедиції заповідника Олексій Корвін-Піотровський.

Щороку сюди, на Черкащину, з’їжджаються студенти історичних та педагогічних університетів. «Студентам ми можемо виділити лише невеличкий обсяг роботи, адже вона потребує надзвичайної прискіпливості: один неохайний рух, і матеріал буде пошкоджено... Ця копiтка робота — це також внесок у науку» — зауважує пан Корвін-Піотровський. Таким чином студенти багатьох українських вишів Києва, Черкащини, Кіровограда мають змогу практикуватися в археологічній роботі.

До речі, для дослідження культурного шару привозили магнітометр із Великобританії. Саме той, котрим досліджували місцевість біля Стоунхенджу. Для того аби зрозуміти, де знімати культурний шар, потрібно зробити магнітну зйомку, де буде видно об’єкти, сховані під землею.

«Коли працюєш із землею, стаєш землезалежним», — діляться науковці. Саме тому ця місцевість не відпускає вчених зi своїх історичних обіймів.