Жаман тұлпардың шатыс екенің неге айтады ? ​

Смотри ок!   про створення цієї військової групи був даний наказ[1]  по сотні №  1 «сіроманці», зачитаний на горі чорна сигла  — першому постою сотні карпатського краю. 25 осіб, з яких почала формуватися сотня, були старшинами та підстаршинами, які пройшли відповідний військовий вишкіл і побували в бойових сутичках.

у серпні 1943 року вся сотня, яка перебувала на горі магурі, де пройшла військове навчання. на той час командирами «сіроманців» були: сотенний  карпенко дмитро  — «яструб», сотенний військовик «коц», сотенний начальник штабу «джулик», булавний «ворон», бунчужний «красний», сотенні чотові «льонський», «окунь».

у жовтні 1943 року сотня «сіроманців» була скерована на північно-західні терени галичини для боротьби з польськими загонами ак. перший бій з німцями відбувся восени, біля села болехів у 1943 році.

для зимівлі на пару місяців у 1943-44 роках відділ зупинився на рогатинщині, недалеко сіл дичок, яглуша, мелни та виспи. табір розташувався на безліссі, яке називалося «золота поляна». у другій половині вересня 1944 року згідно ухвали керівництва упа, сотня «сіроманців» реформувалася в курінь під назвою «верховинці», а сотенний «яструб» перебирав псевдо «лютий». він ставав курінним, а до куреня увійшли сотні; «сіроманці», «бурлаки», «полтавці».

начальник штабу «джулик» отримав псевдо «зеник», а сам курінь «верховинців» увійшов до складу воєнної округи «лисоня» в той час курінний «лютий» в стратинському лісі зустрічався з курінним «різуном»  — василь андрусяк.

далі ранньою весною був вимарш, черговий бій з німцями в районі містечка нових стрілищ[2]. наступний перехід «сіроманці» подолали до радехівщини, сокальщини (села яструбині), дальше белз і равщина та інші села, що межували з лінією керзона. в цих місцях зустрілося два легендарних командири куренів української повстанської армії -«яструб» та  «ем».ця дружба незабаром проявилася у спільних боях із німцями.

наприкінці вересня 1944 року почалися холодні дощі і тоді зустрілися дві бойові сили на перемишлянщині, біля монастиря  унівська лавра. з боку упа бій прийняв курінь «сіроманців» та сотня «коса», совети застосували важку зброю, включно з танками та розвідувальними літаками. у цьому бою, „сіроманці" відбили 22 атаки бриґади, бо кожного разу розстрільна наступаючих большевиків заломлювалась і большевики кидались до втечі, як тільки починали грати повстанські кулемети[3].  після дводенної масакри ( 30 вересня - 1 жовтня) відділ упа щасливо відійшов, але на полі бою залишилося з обидвох сторін багато вояків.

"всі були голодні і вимучені цілоденним боєм. бракувало також амуніції.в лісі настала така пітьма, яка буває в похмурі осінні ночі, а бойові підрозділи все ще знаходяться на своїх денних становищах", — згадує б. допіра. "і ось, нарешті, довгоочікуваний наказ: "тихо залишати становища, тримати зв'язок між чотами і відходити яром праворуч". ходити тихо в темному лісі нас, звичайно, навчили обставини життя, але пройти усією сотнею та перед носом у ворога —   справа не легка".[4]

про бій біля села  унів  згадано у передріздвяному привітанні головного командування упа  романа шухевича, нарівні з  гурбами[5].

28 квітня 1945 року сотня була розчленована на чоти й у такому складі пробула ціле літо.