alex2071

15.01.2021 00:09

История

Есть ответ 👍

Проаналізуйте історичне джерело та дайте йому оцінку.
Зі спогадів Олександра СЕВРЮКА
Переговори добігали вже кінця. Власне кажучи, вони вже скінчилися, бо в усіх спірних питаннях досягли згоди й треба було тільки порозумітися щодо редакції деяких статей договору, що швидко можна було поладнати, й після цього залишалося виготовити тільки грамоти.
6-го січня ми заснули з легшим серцем, бо нарешті нібито вдалося переконати
графа Черніна в тому, що Центральна Рада все ще в Києві, і він остаточно згодився
підписати мир. «Остаточно?!» За весь короткий час нашого знайомства ми кілька
разів мали вже нагоду переконатися, що в лексиконі графа, — одного з останніх
могиканів старої австрійської аристократії й салонного дипломата — цього слова не
повинно б бути. Отож 7-го вранці почув я враз від нього телефоном, що він
вирішив — і Троцький з цим годиться! — послати на Україну комісію з метою
встановити, чи дійсно в Києві все ще існує влада Центральної Ради. Слухаючи це, я
відчував, що холодний піт виступає в мене на чоло. Правда, в той день у Києві
існувала ще влада Центральної Ради, але згідно з нашими відомостями за день-
два — у кожному випадку до приїзду цієї комісії, — українського уряду в Києві вже не
буде. Що робити?.. Відкинути пропозицію Черніна — значило поглибити підозри недовірливого
австрійського дипломата й таким чином напевно скомпрометувати справу
підписання договору. Прийняти й чекати, доки комісія повідомить про зайняття
Києва більшовиками (а саме це за кілька днів могла вона встановити), значило
рахуватися з тим, що мир ніколи не буде підписаний. Ніякої третьої, ухильної,
відповіді бути не могло. Всі ці думки промайнули вмить і я відразу без вагання заявив
телефоном, що ми годимося. Минуло кілька годин. Враз знову при телефоні Чернін.
— Пане Севрюк! З комісії нічого не вийде. Той Троцький, що вранці годився, тепер
уже відмовився дати свого делегата.
— Шкода! — відповідаю я.
— Чи Ви готові? Чи можемо сьогодні підписати?
— Не думаю, щоб ми сьогодні встигли. Але, завтра, як тільки все буде готове, ми
можемо підписати.
Решта дня 7-го і ввесь день 8-го лютого пройшли на останніх приготуваннях.
Почалось 9-го лютого. Безконечні телефонні запити німців. Вони нервувалися
більше ніж ми, хоч, правдоподібно, тоді ще не знали про Київ того, що знали ми. Вже
почали збиратися в урочисто прибраній залі делегати, дорадники, журналісти,
фотографи, гості. Коли ми ввійшли в залу, світло й магній осліпили нас; затріскотіли фотографічні й
фільмові апарати. Ми на хвилинку спинилися. Всі делегати стояли коло своїх місць,
інші кількома рядами за ними; повна вщерть зала; військові форми всіх Гатунків зброї
і всіх армій Центральних Держав, — золото і срібло, медалі, різнокольорові стяжки. Посередині зали столи стояли літерою П. Чільні місця — представників
Центральних Держав, середні місця для нас. ... Після двох коротких промов — фон Кільмана й моєї приступлено урочисто до
підписування договору. З представників Центральних Держав перший підписав фон
Кільман. Перший на першому міжнародному акті Незалежної України підписав я,
після мене М. Любинський і М. Левітський. Я глянув на годинник. Була друга година
9-го лютого. Церемонія підписів і накладання печаток тощо тривала довший час.
15 делегатів мусили підписати кожний 5 грамот, — отже всього 75 підписів. З огляду на те, що договір був виготовлений усіма мовами заінтересованих
держав — отже: українською і німецькою, українською, німецькою та угорською,
українською і болгарською, українською і турецькою — то підписали ми грамоти по-
українськи.
Нарешті, всі формальності полагоджені. У ясну, зоряну ніч верталися ми до нашої
хати з першими грамотами нашої держави...