Конспект і тезовий план до твору "двомовність і культура спілкування"

"ДВОМОВНІСТЬ І КУЛЬТУРА СПІЛКУВАННЯ"

У багатьох суспільствах окремі люди, певні соціальні верстви або й цілі народи у щоденному спілкуванні користуються двома мовами, переходячи з однієї на іншу залежно від комунікативної ситуації. Таке явище називають двомовністю, або білінгвізмом (лат. bі, bis - «двічі», lingua - «мова»).

Співвикористовувані мови ніколи не бувають симетричними, а двомовні комуніканти (білінгви) ніколи не володіють обома мовами однаково. На цій основі розрізняють першу мову - основну в мисленні й спілкуванні та другу - використовувану рідше або тільки в спеціальних сферах, наприклад, у науковій діяльності, офіційному спілкуванні, контактах з людьми, для яких ця мова рідна тощо. Тому в Україні є українсько-російська й російсько-українська двомовність.

Двомовність, а точніше, недостатнє володіння однією або й двома (трьома) співвикористовуваними мовами є основною причиною порушення культури, а часом і етикетності мовлення. Досконале оволодіння другою (третьою) мовою неможливе без акультурації - глибокого засвоєння культури (цивілізації), яка створюється й обслуговується цією мовою.

Перехід у процесі спілкування з однієї мови на іншу має назву перемикання коду. Це складний процес: мовцеві потрібно «ввімкнути» психічні механізми, які регулюють вимовляння звуків, наголошування слів, інтонування фраз, не кажучи вже про слово- і формовживання, поєднання слів, побудову висловлень. Тому дуже часто перемикання коду буває неповним, наприклад, лексика і граматика у мовця українська, а фонетика російська. У такому разі кажуть, що людина говорить з російським акцентом. Трапляється, що і лексика, і граматика в українському мовленні частково російська. Таке мовлення є змішаним - українсько-російським або російсько-українським. В Україні воно іменується суржиком (у прямому значенні суржик - це назва суміші жита і пшениці, ячменю і вівса тощо).

Ставлення культурних, освічених людей до суржика негативне. Треба намагатися говорити чистою мовою, не допускати інтерференції, тобто проникнення елементів однієї мови у мовлення іншої. А цього неможливо досягти без свідомого розрізнення елементів двох мов, а особливо без стійких умінь і навичок використання їх у мовленні.

(Я. Радевич-Винницький).

1.тема жінки-матері досить широко представлена у творчості т. г. шевченка. трагічне спокутування гріхів молодості розкриває поет у поемі «наймичка». починаючи з прологу, де ведеться розпо­відь про знищення дітей вдовою, автор переносить нас на хутір ба­гатого подружжя, де і відбуватимуться події.

народивши позашлюбну дитину, ганна мусила відректися від неї за законами тогочасної моралі. вона залишила дитину біля двору насті і трохима. але серце материнське — не камінь; про­щаючись із своїм колишнім життям, до самозречення в ім’я свого сина, вона наймається на роботу в цей дім, щоб бачити дитину, щоб піклуватися про неї. усвідомлюючи свою провину, ганна мусить все життя спокутувати гріхи: живучи і рідного сина, не мала можливості почути від нього найдорожчого слова у світі — мамо. таким вже виявився непосильний тягар гріха моло­дої жінки. любляче серце ганни розривалося через тугу, через стра­ждання, що не могла зайняти своє справжнє місце матері. догляда­ла, не досипала ночей, відчуваючи найменший шелест у кімнаті, чуючи дихання сина. вона жила у радості, бо доля дозволила їй бути поряд із дитиною, бачити її сімейне благополуччя, тримати на руках своїх онуків.

каралася і мучилася ганна все життя, від того, що вела подвійне життя, не зізнаючись у тому, що вона є матір’ю. без­межно люблячи дитину і усвідомлюючи провину перед нею, ганна ходить до києва, вимолюючи прощення у бога за свій тяжкий гріх.

т. г. шевченко з поетичною майстерністю зміг описати психо­логічну сутність материнської душі. коли читаєш фінальну сцену поеми «наймичка», на очі навертаються сльози. ледве дочекавшись марка, ганна перед смертю зізнається у тому, що стільки років хо­вала у найдальший куточок своєї душі. вона повідомляє йому, що є його матір’ю. настав той момент, коли ганна скинула з себе людсь­кі муки материнської недолі, коли вона сказала те, що не могла сказати раніше. і чиста вже, покаянна душа її, полетіла у вирій вічності, де запалає вогником материнської любові і синівського визнання.

ii      варіант

всі ми більшою чи меншою мірою жертвуємо людям щось своє: час, знання, найвища самопожертва — в материнстві. мати дарує нам не лише свій час і безмежну любов — вона віддає все життя, всю себе, кожну мить сердечної теплоти.

образ матері — доброї, щедрої на любов і ласку — постає перед нами із творів тараса шевченка. прикладом може служити ганна, головна героїня поеми «наймичка».

з особливою задушевністю розкриває поет багатий і прекрар- ний світ матері-селянки. ганна хоче бачити свого сина щасливим, хоче пізнати радість материнства. і, вдавшись до хитрощів, гірких, як і сама доля ганни, вона підкидає бездітним людям дитину, а сама йде до них наймичкою. коли ганна приходить найматися, то одразу ж погоджується працювати за будь-яку плату, навіть без­платно, щоб тільки бути коло дитини. а коли вже вона доглядала сина, то так піклувалася, що й з іншої хати чула, «як дитина дише». таке відчуття властиве тільки матерям.

життя ганни — материнський подвиг. їй соромно за свою провину, вона боїться осуду сина. і навіть перед смертю їй нелегко зізнатися. та не хочеться їй брати «гріха» з собою. ганна намага­ється пояснити синові, чому підкинула його чужим людям, прагне знайти слова, які б не поранили його душу, а викликали до старої матері жаль і прощення. зізнання забрало у ганни останні сили. вона «оніміла», навіть не попрощавшись з марком.

і. франко писав, що «наймичка — натура безмірно глибока, чуття у неї сильне та високе, любов до дитини така могуча, що перемагає все інше, є забути про себе саму, віддати все своє життя на користь своєї дитини».

тарас шевченко всім серцем співчуває і захищає у своїх творах жінку-покритку, хоч народна мораль її засуджує. він страждає ра­зом з нею. митець усім серцем схиляється перед образом простої неосвіченої селянської жінки — цієї безталанної мадонни україн­ського народу.

3.1. ніколи не здаватися і йти до своєї мети ("кайдани порвіте і  вражою злою кров’ю волю окропіте").

2. шанувати нашу неньку-україну, нашу мову ("і чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь"). 3. не забувати наших пращурів, які боролися за нашу свободу. 4. бути завжди  напоготові, щоб стати і захищати нашу державу. 5. бути обережними і "не кохатися з москалями, бо москалі чужі " 6. любити один одного і завжди  один одному.