Твір-роздум ,,Моя думка про сьогодення"​

ені часто доводиться чути запитання: якою я бачу майбутню Україну? Коли вже закінчиться період переходу від радянської дійсності?

Якою могла б бути відроджена Україна, можна обговорювати. Можна теж роздумувати, якою вона повинна бути. Але не так легко сказати, якою вона буде. Автор цих рядків не сумнівається, що Українська Держава після довгих періодів поневолення, після завзятих змагань і багатьох жертв таки буде. Та якою вона буде? Якщо слухати політиків-популістів, то вона буде такою, що кращої собі годі уявити. Одначе якщо об’єктивно оцінити те, що чинять відповідальні особи, то дочекаємося, навпаки, чогось дуже малого.

Якою буде наша рідна Україна – залежить від нас, від кожного з нас. Що маю на думці? Усе залежить від того, скільки добра ми бажаємо всім громадянам нашої Батьківщини і скільки зусиль готові докласти, щоб те всенародне благо стало дійсністю. Не милозвучні слова, а конкретні позитивні вчинки – це основа відповіді на поставлене запитання. Іншими словами: Україна буде такою, якою ми її зробимо. Хочу підкреслити – ми, усі ми, на служінні правди, добра і краси.

Кожний громадянин повинен старатися якнайкраще виконувати свої завдання. При цьому слід пам’ятати, що кожний із нас також неповторний і має особливі таланти: те, що може зробити одна особа, не зробить за неї ніхто інший. Отже, якщо людина не виконає свого життєвого завдання, не зробить того, що тільки вона може зробити, то це завдання буде не виконаним. Цю думку прекрасно сформулював наш поет Іван Франко: "Кожний думай, що на тобі мільйонів стан стоїть, що за долю мільйонів мусиш дати ти одвіт".

Тож шановні й дорогі брати і сестри, хоч би ким ми були, виконуймо своє життєве завдання, здійснюймо те добро, якого прагнемо для себе і для всіх. І тоді Україна нашого майбутнього буде для нас справжньою Батьківщиною.

Усе сказане вище цілком самозрозуміле. Хтось зауважить, що це все теорія суспільного життя, з якою важко не погодитися. Проте шановні й дорогі читачі, я готовий проілюструвати (принаймні в загальному) практичний бік наших змагань, бо завжди існує та небезпека, що ми, захопившись теорією, недобачаємо практики. Відразу хочу натякнути, що практика – це ми.

Так сталося, що через несприятливі життєві обставини в нашому народі з’явився небувалий жертовний дух. Його носіями стали воїни-добровольці та волонтери. Відбулося те, чим справді можна захоплюватися. Але в цьому прихована певна небезпека: дивлячись на героїв, ми, пересічні громадяни, забуваємо про власну - може, не таку героїчну - роль у розбудові великої держави. Немає сумніву, що досягнення і служіння вищезгаданих жертовних людей дуже важливе і цінне для нашого дальшого розвитку.

Однак, хочу наголосити, це не все. Крім них, майбутню Україну, якою будемо пишатися, мусять будувати також і так звані пересічні громадяни. Хто вони, наведу кілька прикладів: суддя, який пильно захищає права громадян; сумлінний поліцейський, який дбає про безпеку громадян; викладач, який заохочує студентів до інтелектуальної роботи; вчителька, яка дає відчути учням, які вони для неї важливі та які їй дорогі; працівник міської ради, який сумлінно готує потрібні документи для співгромадян; підприємець, який використовує тільки якісну сировину для приготування продовольчих продуктів; водій, який належно готується сам і готує свій транспорт, щоб безпечно перевозити пасажирів; двірник, який дбає, щоб вулиці його міста були чисті, тощо. Особливо треба ще згадати тих, які чесно і пунктуально платять податки. При цьому – жодних хабарів.

Якщо представники перелічених професій та інші громадяни нашої Батьківщини будуть мати щире бажання чесно працювати – майбутнє Української Держави є більше ніж запевнене. Автор цієї колонки сподівається, що він відповів на запитання, поставлені на початку.

Объяснение:УДАЧИ

Позвольте мне познакомить вас с двумя помещиками, у которых я часто охотился. Первый из них — отставной генерал-майор Вячеслав Илларионович Хвалынский. Высокий и когда-то стройный, он и теперь был вовсе не дряхлый. Правда, некогда правильные черты его лица немного изменились, щёки повисли, появились морщины, но выступает Вячеслав Илларионович бойко, звонко смеётся, позвякивает шпорами и крутит усы. Человек он очень добрый, но с довольно странными привычками. Он не может обращаться с небогатыми дворянами, как с равными себе людьми, даже речь его при этом меняется.

Хлопотун он и жила страшный, а хозяин плохой: взял себе в управляющие отставного вахмистра, необычайно глупого человека. Хвалынский большой любитель женщин. В карты он любит играть только с людьми низшего звания. Когда же ему приходится играть с вышестоящими, то он сильно меняется и даже не жалуется на проигрыш. Читает Вячеслав Илларионович мало, при чтении постоянно шевелит усами и бровями. На выборах он играет значительную роль, но от почётного звания предводителя по скупости отказывается.

О своём военном генерал Хвалынский говорить не любит. Живёт он один в небольшом домике и до сих пор считается выгодным женихом. Его ключница, полная, свежая, черноглазая и чернобровая женщина лет 35, по будним дням ходит в накрахмаленных платьях. На больших званых обедах и публичных торжествах генерал Хвалынский чувствует себя в своей тарелке. Особым даром слова Хвалынский не владеет, поэтому длинных споров не терпит.

Мардарий Аполлоныч Стегунов похож на Хвалынского только в одном — он тоже холостяк. Он нигде не служил и красавцем не считался. Мардарий Аполлоныч низенький, пухленький старичок, лысый, с двойным подбородком, мягкими ручками и брюшком. Он хлебосол и балагур, живёт в своё удовольствие. Своим имением Стегунов занимается довольно поверхностно и живёт на старый лад. Люди у него одеты по-старинному, хозяйством заведует бурмистр из мужиков, а домом — сморщенная и скупая старуха. Гостей Мардарий Аполлоныч принимает радушно и угощает на славу.

Как-то приехал я к нему летним вечером, после всенощной. После того, как Стегунов отпустил молодого священника, угостив его водкой, мы сели на балконе. Вдруг он увидел в саду чужих кур и послал дворового Юшку выгнать их. Юшка и ещё трое дворовых кинулись на кур, и пошла потеха. Выяснилось, что это куры Ермила-кучера и Стегунов велел их отобрать. Потом разговор зашёл о выселках, которым отвели плохое место. Мардарий Аполлоныч сказал, что там живут опальные мужики, особенно две семьи, которые никак не удаётся извести. В отдалении я услышал странные звуки. Оказалось, это наказывали Ваську-буфетчика, который прислуживал нам за обедом.

Через четверть часа я простился со Стегуновым. Проезжая через деревню, я встретил Васю и спросил, за что его наказали. Он ответил, что наказали за дело, а такого барина, как у них, и в целой губернии не сыщешь.

Объяснение: