В чем новизна нового религиозного учения для современников? Что в новом учении не нравилось властям Римской империи?

Наприкінці ХІХ століття у Львівському університеті існувало чотири факультети (богословський, філософський, правничий і медичний), навчалося понад 3000 студентів, з яких близько 600 були українцями. Мовою викладання, іспитів, адміністрації, незважаючи на утраквістичний (двомовний) статус, була польська. Українською мовою читалися лекції лише з української історії, літератури та окремих правничих і богословських дисциплін.

Михайло Грушевський, сучасник та очевидець багатьох подій, що стосувалися українського університету у Львові, один із чільних діячів українського національного руху, коли йшлося про університетську справу, писав про неї як про питання "національної справедливості". На його думку, з 90-тих років ХІХ ст. польський статус львівського університету (йшлося про мову викладання і адміністрації, кадри, сприяння з боку польських політиків у Відні), підсилений університетською автономією і підтримуваний місцевою владою, перестав задовільняти запити і можливості українців. А вони наприкінці ХІХ століття суттєво зросли. Наукове товариство імені Тараса Шевченка готувало кадри, які могли б зайняти місця на університетських кафедрах, велися переговори з українцями-викладачами з Російської імперії. Львів вважався центром культурного і національного життя українців Галичини.

До цього спричинилися, зокрема, доволі скромні успіхи українців, досягнуті в рамках українсько-польського порозуміння кінця ХІХ століття — "Нової ери".  Так, у 1894 році було відкрито кафедру "Всесвітньої історії зі спеціальним ухилом на історію Східної Європи" з українською мовою викладання, яку очолив історик, громадянин Російської імперії Михайло Грушевський. У 1900 році почала діяти кафедра мови і літератури під керівництвом Кирила Студинського.