У якій ситуації, описаній у творі, Митько з Сергієм проявили справжній героїзм? Заради чого вони ризикували очень надо

1. але мiй батько досвiдний чоловiк i радо служить громадi. як вiн говорить на радi громадськiй, так не зумiє нiхто в цiлiй верховинi. громада слухає батькової ради,- але власти батько мiй не має нiякої i не жадає її.

2. захар беркут – се був сивий, як голуб, звиш 90-лiтнiй старець, найстарший вiком у цiлiй тухольськiй громадi. батько вiсьмох синiв, iз яких три сидiли вже разом iз ним мiж старцями, а наймолодший максим, мов здоровий дубчак мiж явориною, визначався мiж усiм тухольським парубоцтвом. високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвiдом життя й знанням людей та обставин, захар беркут був правдивим образом тих давнiх патрiархiв, батькiв i провiдникiв цiлого народу, про яких говорять нам тисячолiтнi пiснi та перекази. невважаючи на глибоку старiсть, захар беркут був iще сильний i кремезний. правда, вiн не робив уже коло поля, не гонив овець у полонину, анi не ловив звiра в лiсових нетрях,- та проте працювати вiн не переставав. сад, пасiка й лiки – се була його робота. скоро лишень весна завiтає в тухольськi гори, захар беркут уже в своїм саду, копле, чистить, пiдрiзує, щепить i пересаджує. дивувалися громадяни його знанню в садiвництвi, тим бiльше дивувалися, що вiн не крився з тим знанням, але радо навчав кождого, показував i заохочував. пасiка його була в лiсi, i кождої погiдної днини захар беркут ходив у свою пасiку, хоч дорога була утяжлива i досить далека. а вже найбiльшим добродiєм уважали тухольцi захара беркута за його лiки. коли було настане час, мiж зеленими святами а святом купайла, захар беркут з своїм наймолодшим сином максимом iде на кiлька недiль у гори за зiллям i лiками. правда, чистi та простi звичаї тодiшнього народу, свiже тухольське повiтря, просторi та здоровi хати i ненастанна, та зовсiм не надсильна праця – все те вкупi хоронило людей вiд частих i заразливих хороб. зате частiше лучалися калiцтва, рани, на якi, певно, нiякий знахар не вмiв так скоро i так гарно зарадити, як захар беркут.

3. але не в тiм усiм покладав захар беркут головну вагу свого старечого життя. “життя лиш доти має вартiсть,- говорив вiн частенько,- доки чоловiк може iншим. коли вiн став для iнших тягарем, а хiсна не приносить їм нiякого, тодi вiн уже не чоловiк, а завада, тодi вiн уже й жити не варт. хорони мене боже, щоб я коли-небудь мав статися тягарем для iнших i їсти ласкавий, хоч i як заслужений хлiб! ” тi слова – то була провiдна, золота нитка в життю захара беркута. все, що вiн робив, що говорив, що думав, те робив, говорив i думав вiн з поглядом на добро i хосен iнших, а поперед усього громади. громада – то був його свiт, то була цiль його життя.

4. в своїй чотирилiтнiй мандрiвцi захар беркут пiзнав свiт, був i в галичi, i в києвi, бачив князiв i їх дiла, пiзнав воякiв i купцiв, а його простий, ясний розум складав усе бачене й чуте, зерно до зерна, в скарбницю пам’ятi, як матерiали для думки. вiн вернувся з мандрiвки не тiльки лiкарем, але й громадянином.

5. але не тiльки в самiй тухольщинi видний i спасенний був вплив захара беркута; його знали люди на кiльканадцять миль довкола, по руськiм i угорськiм боцi. та й то знали його не лиш як чудовного лiкаря, що лiчить рани i всякi болiстi, але й не менше як чудовного бесiдника та порадника, котрий “як заговорить, то немов бог тобi в серце вступає”, а як порадить чи то одному чоловiковi, чи й цiлiй громадi, то хоч цiлий майдан старцiв набери, то й тi вкупi, певно, лiпшої ради не придумають.