Вправа 5. Дієприкметникові та дієприслівникові звороти підкреслити.

І. Розпрощавшись навік з чужиною, в рідну землю вернувся Тарас. (М.Барчук.) Я,

надивившись всяких див, дивнішого не сподобав від України і Дніпра. (Б.Олійник.)

Зеленаво-гнучкими оправами оповите дзвенить джерело. (Є.Гончаренко.) Перегортаю

пам’яті листки, летять в уяві сходжені стежки. (М.Сингаївський.) Слова, розкидані

недбало, немов крижинки в серці б’ються. (С.Жадан.)

ІІ. Запалимо лицарські зорі, зітерши рабське клеймо! (І.Перепеляк.) Кого виглядаєш,

принцесо, з дощами розмитого степу, так ревно плекаючи мрію, тендітну, як квіти з

казок? (А.Зігора.) Сплять сивиною закутані гори в цьому земному раю. (Б.Дегтярьов.)​

Повість "Климко" переносить нас у тяжкі часи фашистської окупації України. Війна принесла як українцям, так й іншим поневоленим Німеччиною народам хвороби, знущання, голод, смерть. Багато дітей залишилося без батьків, без житла, тому самостійно змушені були шукати помешкання, їжу, одяг. Вони працювали за верстатами поруч із дорослими, не знаючи сну й відпочинку, деяких із них вивезли до Німеччини.

Саме на цей складний час припадає дитинство майбутнього письменника Григора Тютюнника. Війна застала хлопця на Донбасі, а голод змусив його повернутися на Полтавщину, до матері, тому повість "Климко" можна вважати певною мірою автобіографічною. Сам письменник — Григір Тютюнник — був одним із тих підлітків, які опинилися в часи війни перед щоденною смертельною небезпекою. Але ця автобіографічність не означає абсолютне відтворення хроніки життя письменника. Герой повісті "Климко" йде не на Полтавщину, а по сіль, щоб потім продати її і врятувати від голоду улюблену вчительку та себе з другом. В основі твору — враження письменника від того пам'ятного походу дитини тяжкими дорогами війни.

Климко залишається сиротою, виховується у дядька, але той гине від фашистської бомби. Життя змусило хлопця рано подорослішати: він серйозний, відповідальний, хазяйновитий. А після смерті дядька йому довелося покладатися тільки на себе. Мабуть, саме тому і Климко, і його друг Зульфат — чутливі й до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку Наталію Михайлівну з малою донькою Олею. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов'янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. А йти треба аж 200 кілометрів! Можливо, якби це було потрібно тільки йому, хлопець не наважився б іти в небезпечну мандрівку, але Климко готовий терпіти холод і голод заради друга, заради улюбленої вчительки з немовлям.