Чому було повалено режим протекторату в Англії?

січня 1649 року король Англії, Шотландії та Ірландії Карл I Стюарт за «злочинні дії проти англійського парламенту і народу» був засуджений до смерті і через чотири дні страчений. Це викликало обурення європейських монархій, політичні та торговельні зв'язки з новим режимом були згорнуті або скорочені до мінімуму. По смерті Карла I його син, принц Карл, який переховувався в Голландії, оголосив себе спадкоємцем престолу. Його визнав шотландський парламент, а Ірландію та Англію охопили стихійні селянські бунти, жорстоко придушені військами Олівера Кромвеля, командуючого антироялістськими військами.

17 березня Палата громад, з якої були вигнані всі помірковані депутати (150 чоловік із загальної кількості 250), оголосила про скасування англійської монархії і Палати лордів, а ще через два місяці, 19 травня 1649 року прийняла «Акт про оголошення Англії республікою», вищим органом якої стала Державна рада на чолі з Олівером Кромвелем.

Після невдалих спроб принца Карла, підтримуваного Іспанією і Голландією, в 1650 та 1651 році здолати Кромвеля, спочатку Іспанія, а потім решту країн Європи визнали новий режим в Англії. Після закінчення громадянської війни Шотландія та Ірландія, які вважалися окремими державами із спільним королем, були об'єднані з Англійською республікою в «Англійську співдружність», перейменовану в 1653 році в «Співдружність Англії, Шотландії та Ірландії».

З 1653 року Олівер Кромвель став правити одноосібно — абсолютно непідкупний і надзвичайно популярний серед народу, він двічі розпускав непокірний парламент, допоки 16 грудня його новим складом не був оголошений лордом-протектором (захисником) з фактично королівськими повноваженнями. Його внутрішня політика була жорсткою пуританської диктатурою — були заборонені всі види азартних ігор, проводилась боротьба з пияцтвом, подружня зрада каралась стратою, суворо дотримувались релігійні традиції та настанови. За часів республіки англійський флот досяг переваги над колишніми морськими гегемонома, Габсбурзькою Іспанією та Голландією, Середземне море було очищено від піратів, й була захоплена Ямайка.

У 1657 році Олімер Кромвель відкинув пропозицію парламенту стати королем, тим не менш прийняв рішення зробити його владу спадковою і наступного року, після раптової смерті Кромвеля від малярії, посада лорда-протектора Англії, Шотландії та Ірландії, який керував військовими діями і закордонними справами, призначав і звільняв державних чиновників, підписував закони і засновував титули лордів, перейшла до його 32-річного сина Річарда. Заново скликаний парламент зробив спробу відновити республіканські принципи управління й 25 травня 1659 року Річард Кромвель був позбавлений влади.

В умовах хаосу, безвладдя, свавілля і заворушень, що охопили країну, у лютому 1660 року губернатор Шотландії генерал Джордж Монк здійснив військовий переворот і швидким марше ввів у Лондон свої війська. Затверджений на посаді головнокомандувача збройними силами країни, він за підтримки нового парламенту, де більшість склали роялісти, постраждалі за часів Кромвеля, виступив за відновлення монархії. 29 травня 1660 року, в день свого тридцятиріччя, Карл II Стюарт тріумфально повернувся в Лондон і був проголошений королем Англії, Шотландії та Ірландії.

Всім діячам уряду батька і сина Кромвелів, крім царевбивць, була оголошена амністія, всі учасники суду над Карлом I були страчені, а 30 січня 1661 року, в 12-ту річницю страти Карла I, тіла покійних, включаючи останки самого Олівера Кромвеля, були вириті з могил, повішені і четвертовані, а їх голови на 6-метрових палях були виставлені для загального огляду біля Вестмінстерського палацу, де пробули майже чверть століття.

Объяснение:

Всвоей небольшой работе м. с. каган и е. г. хилтухина, указывая на необходимость применения подхода как одной из методологических предпосылок изучения проблемы «запад – восток», отмечают, что «взаимоотношение культур запада и востока менялось на протяжении ». в связи с этим исследователи выделяют два больших этапа – досоциалистический и социалистический, а первый подразделяют на период политического и культурного обособления, закреплявшийся разностью господствовавших мировых религий (от рабовладения до нового времени), и период «колонизаторского, насильственного внедрения элементов и принципов западной культуры в восточную», что порождало борьбу между европоцентризмом и востокоцентризмом]. принимая, в целом, деление на два этапа, тем более, что методически, естественно, проще строить периодизацию, имея конкретную дату – 25 октября 1917 г., – представляется более целесообразным взять в качестве критерия периодизации несколько менее лёгкую для анализа субстанцию, а именно – самосознание культуры. такой критерий вполне материалистичен, если согласиться с тем, что культура, вступающая в контакт с другой культурой на ступени самосознания, имеет по сравнению с неосознающей себя культурой огромные преимущества. одно дело, например, бессознательные межкультурные взаимоотношения древних племён, и совсем другое, к примеру, «культурный империализм» новейшего времени, «бессердечно-жестокий» в своей сознательности. в постановке проблемы именно в ракурсе самосознания, как кажется, находит своё прямое отражение аксиологический взгляд на культуру, о котором говорилось во «введении» к данной работе, а именно факт «преломления» в культуре объективных обстоятельств через волю, ценности, идеалы людей. рост национального самосознания, тесно связанный с формированием самостоятельных наций, можно наблюдать примерно с начала нового времени, когда из межкультурных взаимодействий начинает устраняться стихийность; другой вопрос, что в условиях антагонистических общественных отношений комплекс этих взаимодействий приобретал неравноправный характер, когда сильный запад доминировал над отставшим востоком. тем не менее, налицо попытки осмыслить эскалацию межкультурных взаимоотношений, что, безусловно, накладывало отпечаток на сами эти отношения. в частности, у французского идеолога эпохи просвещения конца xviii в. ж. кондорсе можно обнаружить рассуждения о преемственности в развитии и культуры отдельно взятой страны, но не только её. кондорсе вскрывает преемственные связи между странами. он находит, что судьбы разных культур были весьма различны: бывали периоды упадка, а было и так, что культура под ударами завоевателей. вместе с тем, нередко случалось, что побеждённый народ смешивался с победителями, и тогда он либо подчинял их своему культурному влиянию, либо сам опускался до уровня варваров-покорителей. «новый процесс, – писал кондорсе, – открытый одним народом, становится общим достоянием соседей. завоевания, которые столько раз гибельно отражались на развитии ремёсел, прежде чем их остановить или способствовать их упадку, содействовали их распространению и совершенствованию». с ростом самосознания культур на базе формирующихся буржуазных наций идёт и процесс осмысления особенностей запада и востока, развивается противопоставление идеи западной цивилизации востоку.