Будь ласка, до ть мені відредагувати текст

Зорипад
У проминях сонця дотлівали хмари. Шче будуть теплі дні шче
цвістимуть квіти сонце препікатиме по літньому. Та вже дзвинить увисочені
пичальна струна- що нагадує :що все литить на ни видимих крилах – і все має
кінець. Ліс шче шумітиме але либонь на пів-тону тихіше.
Максим дивився у пригасле темносинє небо на маленькі перщі рідкі- наче
росвішанні недбалою рукою, зорі. Вони були, схожі на яблучька, на віті
здичавілої яблуні. Одна зоря зірвалась, і шугонула за темний ліс….
Зорипад шумує в наших жилах- український зорипад. Таємничий до щему в
сердці, й виличний. То нащі стражденні претки шугають у безвість у
вічність щоб постати в нас пичальними і вічно-одинокими як одірванні от
небозводу зорі. Тільки українцеві дано це вітчутя - тільки його гнітить
підозра, і гірка, не в гасима туга.

Людина яка не ввібрала в себе сивий зорепад , і цвіт калини яка
невітчула на своїх губах смак вишні якій не вдарив у серце на світанку
перепел неможе бути українцем.І поки на небозводі горітиме хоч одна зірка а на землі залишется хочь один перепел - Україна незгасне.

Щоб вважати собі членом певної нації, мало любити свій народ. Тільки тоді станеш активним громадянином, коли взнаєш й зрозумієш історичну частку народу, його природжену національну вдачу, здібності, хист. Відчути собі членом певної нації має спромогу тієї, хто змалку із нацією зрісся й не лише безпосередньо відчуває, а і щохвилини розуміє свою до неї приналежність. Для такої людини нація – не лише святощі, не сім’я, це ланцюг із найміцнішого заліза, а вон сама – нерозривне його кільце. Для такої людини нація - непорушна крем’яна скеля, а вона лише її зернятко.

Та ж людина, котра не відчуває і недобачає, що її прив’язує до нації, помалу відривається від національного грунту. Величаючи собі патріотом, вона не відчуває зв’язку із нею, не помічає пекучих її проблем. Вона вагається: душа її прагне до рідного, а розум, не маючи знання про ті рідне, шукає іншої штрихи до задоволення душевних потреб.

Така людина двоїться у ставленні до рідного. Душа її почуває, що вона над рідній хаті, їй хочеться повернутись до рідного... А було б таких національних калік, треба плекати, розвивати в дітях свідомість вартості своєї нації (За Григор’євим-Нашим1; 180 сл.).

Осіннього надвечір’я на вулицях Відня з’явився чужинець в легкому світлому костюмі. Чужинця видавали в ньому великі, майже чорні очі й засмагле обличчя м’якого слов’янського овалу – таких очей й такої засмаги у віденців не буває. Від стрункої його постави віяло аристократизмом, від сяйва очей аби аж світлішали віденські вулиці.

Він блукав містом, заглиблений у собі. Він щезав, мов ранкові тумани над Дунаєм, а тоді з’являвся знову. Так було б раз й вдруге, а втретє він поїхав із Відня назавжди...

Про Відню! Європейська столиці, озвучена геніальною музикою Бетховена, веселими руладами щасливчика Россіні та грайливими вальсами Штрауса! Ці віденські видива, цю з’яву Коцюбинського на твоїх вулицях малює уява із любові, що переходити в поклоніння перед видатним майстром.

Усе життя вслухаємось у музику безсмертної і незрівнянної його фрази. Вона невловна, прозора, мінлива і невидима, але й така зрозуміла в своєму мелодійному звучанні, аж заходиться душа. Вочевидь, витончена його натура, надзвичайна серцева чуйність й схильність до усього прекрасного на землі визначили його стиль. І за всієї поваги, котра йому віддається на почесному і високому місці серед класиків літератури, лишається відчуття, що ми його в чомусь недооцінюємо (За Про. Сизоненком; 180 сл.).

3. Український зорепад

У променях сонця дотлівали хмари. Ще будуть теплі дні, ще цвістимуть квіти, сонце припікатиме по-літньому. Та уже дзвенить у височині сумна струна, нагадує, що все летить на невидимих крилах й все має кінець. Ліс ще шумітиме, але й, либонь, на півтону глухіше.

Максим дивився у пригасле, темно-синє небо, на маленькі, Перші, рідкі, неначе розвішані недбалою рукою зорі. Вони були схожі на яблучка на вітті здичавілих яблунь. Одна зоря зірвалась і шугонула за темний ліс...

Зорепад шумує в жилах, Український зорепад. Він лише в нас такий. Таємничий до щему в серці і величний. Те наші стражденні предки шугають у безвість, у вічність, щоб постати в нас печальними й вічно самотніми, як одірвані од небозводу зорі. Тільки українцеві дано це відчуття, лише його гнітить підозра й гірка невгасима туга.

Людина, котра не ввібрала у собі сивий зорепад й цвіт калини, Яка не відчула на своїх губах смаку вишні, якій не вдарив у серце на світанку перепел, не може бути українцем. І поки на небозводі горітиме хоч одна зірка, але в землі залишиться хоч один перепел, Україна не згасне (За Ю. Мушкетиком; 180 сл.)

4. Мальва

У небі летіли схожі на розгніваних драконів хмари, готові склювати все под собою. Біля будинку Олега чекала рожа. Вона все буяла і буяла, розквітли ще два гарячорожеві віночки. Здавалося, він чує дихання квітки, в одному чарунку спавши джміль. Спав так солодко, що Олегові і самому захотілося укластися до того чарунку і заснути. Заснути надовго, сховавшись від усього.

Дні мелькають, наче кісточки на рахівниці. Десяток кісточок, а тоді клац – одна виявилась зверху, а ці рука змела праворуч. Усе житті підлягає таємному, незримому підрахунку, й всьому ціною гроші. Усі зав’язується на грошах: обіцянки, одури, зради, розколи, чиясь сліпота й продажність.

У чому прогрес? У людській досконалості? Та порівняй сучасного філософа з Сковородою, чого він вартий? Порівняй нинішнього фірмача з чумаком! Звичайно, є і прогрес. Кудись мчати й мчати машини... Куди і чого? Винаходи розуму не вдосконалюють душу.

А від рожа цвістиме, не вважаючи ані на що, розквітатимуть нові і нові віночки на високому рівному стеблі, нижні прив’ядатимуть, будуть засихати, але й тихий, верхніх, завжди якщо понад, смердоті забиватимуть, гаситимуть своїм соковитим буянням сухість нижніх. Мальва аж гукає, що їй ще довго квітнути, жити, й це «довго» зливається із вічністю (За Ю. Мушкетиком; 187 сл.).

ответ:11. (...), (коли...), [...], (та...)

Объяснение: