очень Кінь Шептало"
1.Доведіть,що Шептало був особливим конем?
2.Що Ви дізналися про предків Шептала?
3.Чого найбільше боявся кінь?
4.Якими були стосунки Шептала й Степана?
5.Чому, на вашу думку,Шептало повертається в кінці оповідання до свого господаря?
6.Чому тварина(кінь) в оповіданні викликає більше симпатій,аніж людина?

В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.

Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.

Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.

Объяснение:

небо." (Ліна Костенко) Свою історію про "крилатісь" людини Ліна Костенко почала в поезії "Чайка на крижині". Пам*ятаєте ту маленьку чайку, яка так безстрашно сиділа на крижині? Вона не боялася Ні пронизливого вітру, ні шаленого потоку холодної води: "Яж маю крила, Нащо крилатим Грунт під ногами?". Цю ж тему видатна поетеса продовжила у вірші "Крила". Вона говорить, що крилатим грунту не треба... Та хіба людина має крила? Виявляється, що так. Крилами, які тримають людину на землі, є чесність, щирість, вірність у коханні, працьовитість, щедрість, надія, мрі... Грунт потрібен лише нашому фізичному втіленню. Наша душа завжди літає і крила має