Що було найвищим органом влади в Новгороді?

​

Політичний устрій

Вищим органом влади Новгородської республіки було віче, на яке могло збиратися як міське, так і вільне сільське населення. Воно обирало з середовища боярства посадника, тисяцького і навіть архієпископа (з 1156 року). Віче часто перетворювалося на арену гострої політичної боротьби, фактична влада перебувала в руках боярства. На чолі виконавчої влади стояв архієпископ, найбільший новгородський феодал, до якого перейшла значна частина земель та доходів київського князя. У його веденні перебували скарбниця, зовнішні відносини Новгородської феодальної республіки, право суду та деяких інші питання. У політичних справах брало участь також торгово-ремісниче населення Великого Новгорода, що мало свої об'єднання — «кончан» (мешканців «кінців» міста), «уличан» (мешканців вулиць), «сотень», у тому числі купецьких.

З середини XII століття кончанські та уличанські старости стали скріплювати своїми печатками найважливіші державні грамоти Новгородської феодальної республіки. Новгородський князь за з інших князівств вічем, яке з ним укладало договір — «ряд». Договір захищав станові інтереси новгородських бояр. Функції князя в Новгородській феодальній республіці були обмеженими. Він був насамперед воєначальником. Його обмежили в праві на суд, перевели його резиденцію із центра міста («Дитинця») за місто (на Городище). З середини XIII століття, за князювання Олександра Невського, новгородськими князями ставали звичайно великі князі володимирські.

Господарство

Республіка Новгорода як феодальне володіння литовського князя Лугвенія Ольгердовича 1389–1392 і 1401–1412

«Новгородський торг», картина Аполінарія Васнецова

Основою господарства Новгородської республіки в XII–XV століттях були землеробство та скотарство. Широке поширення мали полювання, бортництво (збір меду), рибальство. У більшості районів промисли поєднувались із землеробством. Районами винятково промислового господарства були лише північно-західне узбережжя Білого моря та найвіддаленіші землі карелів і саамів. На узбережжі Фінської затоки добували залізо. У Старій Руссі та деяких інших місцевостях Новгородської землі займалися солеварінням. Важливе господарське значення мали льонарство та розведення хмеля. Продукти селянських промислів — хутро, віск, мед, риба, ворвань, сало, льон, хміль — значною частиною йшли на ринок, вивозилися до руських міст та за кордон. Новгородські купці вели торгівлю зі Швецією та з ганзейськими містами Німеччини і Данії. До XIV–XV століття 30—40 іменитих боярських родин зосереджували у своїх руках більше половини новгородських приватновласницьких земель. Величезні земельні володіння служили матеріальною базою, що забезпечувала політичне панування боярства.

З боярами суперничав новгородський Будинок святої Софії — головна церковна установа Великого Новгорода. Його вотчини розташовувалися в економічно найрозвиненіших районах Новгородської землі. Великими землевласниками були привілейовані монастирі: Юр'їв, Арказький, Антоніїв та інші. Дрібнішими, ніж бояри, феодальними власниками були «житьї люди». Непривілейовані дрібні вотчинники називалися «своєземцями». В усіх категоріях феодального землеволодіння основною формою експлуатації безпосередніх виробників служила оброчна система. Власницьке господарство було невелике і обслуговувалося переважно холопами, кількість яких постійно скорочувалася. До другої половини XV століття поряд із натуральним оброком істотне значення стали здобувати грошові платежі. Однак процес розвитку товарно-грошових відносин торкнувся лише окремих сторін феодального господарства (переважно промислів). Феодали прагнули юридично прикріпити селян до землі. До початку XIV століття з середовища залежного селянства виділилися окремі категорії (давні люди, ополоники, поручники), які втратили право відходу від своїх власників. Бояри та монастирі прагнули обмежити право переходу селян інших категорій.

Обращение романтиков к природе, к живой действительности сказалось на изменении художественной программы ландшафтной живописи. Художники стали конкретизировать не только данную местность, но и время дня. Появились темы: «Утро», «Вечер», «Ночь», а также солнечные и грозовые пейзажи, отражающие различные состояния природы. Изучение живой натуры в ее изменчивости вызвало новое композиционное построение картины, ее рисунка и колорита. Композиция в пейзажах романтиков стала проще, естественнее. Была изжита система чередования планов, столь характерная для классицизма. Изучение реальной натуры внесло в картины свет и воздух, приближая художников к пленерной живописи. Светотень стала обязательным элементом картины. Свет, как элемент невещественный, содействовал выявлению духовного содержания художественного замысла.

С.Ф. Щедрин. Неаполь в лунную ночь

Художник, проживший в Италии более двадцати лет жизни, передает природу этой южной страны с точки зрения русского живописца-романтика. Щедрин пишет Неаполь в ночное время, когда стих дневной шум и суета. Город погружен во тьму. Лишь немногочисленные рыбаки собрались вокруг костра на набережной, они ждут рассвета, чтобы выйти в море. Щедрин выбирает особый момент в жизни природы – полнолуние. Замечено, что в это время человек испытывает определенное беспокойство, его часто посещают мысли о бренности бытия. Поэтому в пейзаже «Неаполь в лунную ночь» доминирует тревожное настроение. Скалы, дома обретают таинственные очертания. Силуэты рыбаков растворяются в свете костра. Обычная житейская сценка обретает элемент и загадочности. Кажется, что эти люди связаны какой-то тайной. Кто они? Может быть, это контрабандисты или заговорщики-карбонарии? Зритель невольно вовлекается художником в эту романтическую игру. Холодное сияние луны, освещающей узкую полоску залива, и жаркие отсветы костра на берегу усиливают ощущение напряжения и драматизма происходящего.

В ландшафтной живописи 1830-х – 1840-х годов формируется школа М.Н. Воробьева, где наиболее крупным явлением позднего романтизма стало творчество молодого И. К. Айвазовского. Его ранние работы поражают эмоциональной наполненностью чувств. Айвазовский явился прямым последователем живописных приемов, выработанных еще С. Ф. Щедриным. В частности, в ночных пейзажах замечательно передан эффект лунной дорожки с вибрацией света на поверхности. Архитектура в картинах Айвазовского отодвинута на второй план, не мешая своей осязательной предметностью выявить эмоциональный строй образа.

Традиции романтической школы будут жить в морских пейзажах Л. Ф. Лагорио.