Обладал ли князь абсолютной властью в литовско-русском государстве в 14 веке?​

Литовцы достаточно поздно появляются на авансцене европейской истории, их политичсская и экономичсская жизнь, о которой нам сообщают источники начиная со второй половины XII в. , дышит глубокой архаикой. Распадаясь на множество разрозненных племен, литовцы уже тогда состояли из двух этнографических групп – аукштайте (верхняя Литва) жемайте (нижняя или «Жмудь» русских источников) . Они занимались земледелием, скотоводством и всякого рода промыслами: охотой, рыболовством, добычей меда диких пчел. Литовцы были хорошими воинами, а под влиянием немецкой агрессии весь быт их перестраивается на военный лад. Прекрасно зная свои леса и болота, литовцы хитростью заманивали рыцарей в чащобу, наносили неожиданные удары по немецким замкам. 

О многих славных победах литовцев повествуют немецкие хронисты, которых трудно заподозрить в симпатиях к противнику. Однако справиться с таким сильным врагом, как рыцари, литовцы не могли: не хватало ни людских, ни материальных ресурсов. В этих условиях начинается экспансия литовцев на юг и юго-восток, начинается литовское «завоевание» . Рас собственно, не литовский этнос, а власть литовских князей, причем процесс проникновения в русскую среду этой власти был постепенным, капиллярным. 

Литовские князья утверждаются на столах в некоторых русских городах. Явление это напоминает появление на Руси несколькими столетиями раньше Рюриковичей. Натиск на Русь становится интенсивнее после тою, как литовскому князю Миндовгу удается уничтожить своих противников и добиться некоторой централизации. Происходит это в 40-50-х годах XIII в. Централизация была относительной, «союз союзов» литовских племен был рыхлым, и «самодержетво» Миндовга (по определению русского летописца) – не более чем цветастый риторический оборот. 

Однако именно в это время начинает складываться ядро Литовско-Русского государства, или как оно чаще называется в исторической литературе: «Великое княжество Литовское в узком смысле этого слова» . Территориальный рост продолжался и при преемниках Миндовга, особенно при князе Гедимине (1316-1341 гг.) . В состав центра будущего государства входят земли верхней Литвы – аукштайте и «приросшие» к ним земли Черной Руси, – т. е. Понеманья, а также некоторые части Полоцкой и Турово-Пинской земель. Тут необходимо обратить внимание на одно очень интересное явление. Уровень политического развития литовских «завоевателей» был ниже, чем восточнославянского населения. В то же время литовские князья нуждались в тех материальных и людских ресурсах, которыми обладали русские земли. 

Такого рода обстоятельства обусловили русификацию верхушки литовцев. Литовские князья принимают крещение в православие, усваивают русский язык, культуру. Одно время даже столица формирующегося государства находилась на русской территории – в Новгородке Литовском. Позже она была перенесена в Вильно, но характер отношений между этносами в формирующемся государстве остался тем же. Дело, начатое первыми великими литовскими князьями, было продолжено князьями Ольгердом и Кейстутом. Они договорились между собой, разделив функции: Кейстут занимался обороной Литвы от рыцарей, а Ольгерд осуществлял захваты русских земель. 

Объяснение:

В состав Великого княжества Литовского вошли такие древнерусские земли, как Полоцкая, Смоленская (уже при Витовте в начале XV в.) , Киевская, Чернигово-Северская, Волынская, самая южная – Подолье. Долго шла борьба за Галичину, которая в конце концов оказалась в руках Польши. Древнерусские земли входили в состав Великого княжества на правах автономии. Дело в том, что великие князья литовские придерживались принципа «мы старины не рухаем, а новин не вводим» , довольствовались сбором дани с присоединенных земель и привлечением к участию в общеземском ополчении местных вооруженных сил. 

Такого рода отношения закреплялись в специальных договорах – уставных: грамотах, весьма напоминавших договоры Новгорода с князьями. Формировалось федеративное государство, пусть со своеобразной, средневековой, но федерацией.

Історична доля Буковини й Закарпаття в XIV — першій половині XVI ст.

Утворена в IX ст. Угорська держава прагнула розширити свої території на сході за рахунок Закарпаття — історичних українських земель, території проживання східнослов'янських племен білих хорватів, приєднаних до Київської Русі за часів князювання Володимира Великого. Скориставшись усобицями на Русі, угорські королі поступово загарбали й перетворили Закарпаття на свій домен і роздавали тут маєтки своїм васалам. Королі відбирали землі в тих, хто виступав проти їхньої влади, тому окремі частини Закарпаття часто переходили з рук у руки.

У складі Угорщини Закарпаття було поділене на три комітати (жупи): Ужанський, Березький, Угочанський, а 1303 р. було організовано ще Мараморський комітат. Упродовж XIII—XV ст. землі Закарпаття були заселені, крім угрів (мадярів) і русинів, волохами, німцями, словаками. Місцеве корінне населення відчувало утиски з боку іноземних володарів.

У 40—50-х pp. XIV ст. під владу Угорщини потрапила Шипинська земля, яка через послаблення Галицько-Волинського князівства вимушена була визнати зверхність золотоординського хана. У 1359 р. молдавські феодали підняли повстання проти угорського короля і домоглися незалежності Молдавії. До новоутвореної Молдавської держави ввійшла і Шипинська земля. Грамота 1433 р. так визначала її кордони: на заході ця земля межувала з підвладними Польщі українськими землями по річці Колочин (сучасна межа Чернівецької та Івано-Франківської областей), а на півноч до Дністра. У складі Молдавії Шипинська земля зберігала автономію. Після ліквідації її автономії у середині XV ст. зникає і сама назва «Шипинська земля». Натомість від кінця XIV ст. вживається назва «Буковина» (на цій території були поширені букові ліси). У документах, що збереглися до нашого часу, ця назва вперше трапляється у грамоті молдавського господаря (князя) Романа І від 30 березня 1392 р. У XIV—XV ст. у Шипинській землі помітно збільшується кількість населення, з'являються нові поселення, розвиваються скотарство і землеробство, видобуток і обробка заліза. Однак життя там не було безпечним. На буковинські землі нападали польські війська і орди кримських татар. У 1514 р. Молдавія разом із Буковиною потрапила під владу турецьких султанів.

Наприкінці XIV ст. на Закарпаття переселився разом із родиною подільський князь Федір Коріятович (далекий родич угорського короля Сиґізмунда). У 1393—1414 pp. він був володарем Мукачівської домінії і наджупаном Березького комітату. У ці часи на Закарпаття посилився слов'янський вплив, зміцніли зв'язки з іншими українськими землями гався успішний розвиток торгівлі й ремесел. У Мукачеві було перебудовано замок, а поблизу міста засновано православний монастир, який став осередком боротьби проти впливу католицтва. Після смерті Коріятовича місто й домінія повернулися під владу угорського короля.

Поразка угорсько-чеської армії в битві проти турків під Мохачем (1526 р.) спричинила поділ угорських земель між Османською імперією, Семиграддям і Австрією. Закарпаття, поділене між Семиграддям і Австрією, на довгі роки стало ареною постійних війн.

Объяснение: