Написать сложившиеся пути отношений с золотой ордой

Відповідь:Монголо-татарское феодальное государство (в вост. источниках Улус Джучи), основано в начале 40-х годов XIII века ханом Батыем (1208-1255+), внуком Чингисхана в результате завоевательных походов монголов. В состав Золотой Орды входили Западная Сибирь, Северный Хорезм, Волжская Болгария, Северный Кавказ, Крым, Дешт-и-Кипчак (Кипчакская степь от Иртыша до Дуная). Крайним юго-восточным пределом Золотой Орды был Южный Казахстан (ныне г.Джамбул), а крайним северо-восточным - г.Тюмень и Искер (близ совр. г.Тобольска) в Западной Сибири. С севера на юг Орда от среднего течения р.Камы до г.Дербента. Вся эта гигантская территория была достаточно однородна в ландшафтном отношении - в основном это была степь.

Русские княжества находились от Золотой Орды в вассальной зависимости (см. Русь и Орда"), установленной в результате монголо-татарского нашествия на Русь. Русские князья приезжали в ставку хана за ярлыком, подтверждающим их великокняжескую власть, иногда подолгу жили здесь, далеко не всегда по своей воле (см. "О приездах русских князей в Орду"). Сюда они привозили дань, так называемый "ордынский выход", и богатые подарки ордынским вельможам. Русские князья с их приближенными, русские купцы и многочисленные русские ремесленники составляли в Сарае обширную колонию. Поэтому еще в 1261 году была учреждена особая Сарайская православная епископия. Имелся в Сарае и православный храм.

Власть хана была неограниченной. В окружении хана, кроме членов его дома (сыновей, братьев и племянников) были крупные представители золотоордынской знати - беги (нойоны). Государственными делами руководил бекляре-бек (князь над князьями), отдельными отраслями - везиры. В города и области (улусы) рассылались даруги, главной обязанностью которых был сбор налогов и податей. Наряду с даругами назначались военачальники - баскаки. Государственное устройство Орды носило полувоенный характер. Наиболее важные должности занимали члены правящей династии, царевичи (огланы), владевшие уделами в Золотой Орде и стоявшие во главе войска. Из среды бегов (нойонов) и тарханов выходили основные командные кадры войска: темники, тысячники, сотники, а также бакаулы (чиновники, распределявшие военное содержание, добычу и т.д.).

Орда была основана на очень удобно расположенных землях: здесь пролегала магистраль древней караванной торговли, отсюда было ближе к другим монгольским государствам. Купцы из далекого Египта, Средней Азии, Кавказа, Крыма, Волжской Булгарии,Западной Европы, Индии приезжали в Сарай-Бату со своими товарами. Ханы поощряли развитие торговли и ремесел. На берегах Волги, Яика (Урал), в Крыму и др. территориях строились города.

Население Орды представляло самые различные народности и верования. Завоеватели-монголы не составляли большинства населения. Они растворились в массе покоренных народов, главным образом тюркского происхождения, в первую очередь, кыпчаков. Самое же главное заключалось в том, что культурная полоса на Нижней Волге оказалась такой близкой от степи, что здесь легко сочеталось оседлое и кочевое хозяйство. Основным населением городов и степи оставались половцы. В степи также действовал феодальный закон - вся земля принадлежала феодалу, которому подчинялись рядовые кочевники. Все средневековые города, расположенные в низовьях Волги и ее протоков, со временем были затоплены водой, и жителям пришлось их покинуть.

Исторически это гигантское полугосударство-полукочевье недолго. Государственное устройство Золотой Орды было самым примитивным. Единство Орды держалось на системе жестокого террора. Наивысшего расцвета Золотая Орда достигла при хане Узбеке (1313-1342гг.). После хана Узбека Орда переживала период феодальной раздробленности. Падение Золотой Орды, ускоренное Куликовской битвой (1380г.) и жестоким походом Тамерлана в 1395 году, было столь же скорым, как и ее рождение.

В XV веке Золотая Орда распалась на Ногайскую Орду (начало XV века), Казанское (1438г.), Крымское (1443г.), Астраханское (1459г.), Сибирское (конец XV века), Большую Орду и другие ханства.

Один день із життя трипільця

Трипільська цивілізація – умовна назва спільності племен, які мешкали на землях сучасної України, Молдови й частини Румунії з 5 400 до 2 750 р. до н. е. З одного боку, здавалося б, неймовірно давно.

Не менш цікавий і устрій трипільців. Це була землеробська цивілізація, що мала екстенсивний метод господарювання. Трипільців оточували величезні території лісостепу з родючими ґрунтами. Це, з одного боку, пояснювало їх чисельність і процвітання. Але це ж згодом стало і причиною загибелі цивілізації. Трипільці за до досконалих знарядь, виготовлених з примітивних матеріалів, вмудрялися (без застосування комбайнів) вирощувати від 8 до 12 центнерів плівчастих пшениць з гектара. Приблизно стільки ж, скільки збирають в наших колгоспах через сім тисяч років. Причому, кремнієвий серп всього в півтора рази поступається в продуктивності сталевому.

Весь устрій життя трипільців диктувався життєвими циклами Земл землеробства. З часом, зрозуміло, землі виснажувалися. Але це аніскільки не засмучувало древніх: площ навколо було скільки завгодно. Тому величезні прототипи міст існували не більш 50-70 років. Потім відбувалося їх ритуальне спалювання (що до власне, і відкрити цивілізацію, але про це пізніше) і населення йшло на нове місце. Приклади таких ритуальних спалювань, до речі, збереглися до наших днів в деяких африканських племенах.

Особлива роль у трипільському суспільстві належала жінці. Її день минав у турботах: вона розтирала зерно, носила воду, годувала живність, розфарбовувала мисочки й глечики, ткала полотно, шила одяг, майструвала зі шкіри взуття – судячи з неймовірної кількості жіночих глиняних статуеток, жінка в трипільському суспільстві користувалася величезним авторитетом.

Знаряддя праці і зброя виготовлялися з кісток тварин, кременя і каменя, іноді з міді, існують свідоцтва торгівлі заготівками з кременя.

Трипільці вирощували плівчасту пшеницю, плівчастий і голозернистий овес, просо, горох, ячмінь, боби, виноград, аличу, абрикоси. Для обробки землі застосовували підсічну або підсічно-вогняну систему землеробства. Розводили крупну і дрібну рогату худобу, свиней, коней. Полювали за до луку і стріл. Використовували на полюванні собак. Високого рівня досягло гончарне ремесло. Трипільська кераміка займала одне з видних місць в Європі того часу по досконалості виготовлення та розпису.

Очевидно, все життя трипільців проходило в строгих і складних ритуалах. Кожен будинок був храмом, де стояли вівтарі із статуетками богинь з товстими стегнами, прародительок Великої Матері Богів античного світу. Мабуть, що і маленькі глиняні тварини служили не дитячими іграшками, а ідолами. Особливо багато ліпили зображень биків і корів.

Типовий трипілець жив на "хуторі", який складався з 7-15 малих сімей, швидше за все близьких родичів. Такий б життя мало чим відрізнявся від устрою інших розвинених суспільств того часу – Північної Африки, Центральної Америки.

Однак мешкали трипільці не лише на хуторах, але й у величезних, як на той час, містах. Вони знали, як облаштувати життя багатотисячних колективів, як цими колективами керувати. Безсумнівно, у них були і міський "голова", і бюрократія, і "міліція". А можливо, і самобутні ЖЕКи, РАГСи, витверезники, в'язниці.

Життя трипільців було тихим, мирним, спокійним. Адже в них не було ворогів. Лук – улюблена зброя. Але ознак військових зіткнень немає. Знайдено лише сліди незначних конфліктів – кілька десятків (всього-на-всього) наконечників стріл чи в тому чи в іншому місці. Схоже, що на трипільські поселення не тиснули дикі степові племена – їх у той час просто не існувало. Хоча коня й було приручено, але, судячи по збруї, у військових цілях його не використовували.