Тема: "поетичний образ наталки полтавки

Уцентрі п’єси — образ простої селянської дівчини — наталки. в минулому батько наталки був досить заможним. незважаючи на це, дівчина покохала бідного парубка петра, батькового наймита. ста­рий терпило не погодився віддати наталку за нерівню, і петро пішов бурлакувати, аби заробити грошей. чотири роки вірно чекає його кохана дівчина. з того часу багато чого змінилося. старий терпило помер, сім’ю обсіли злидні, і наталці доводиться своєю працею утри­мувати себе і стару матір. до розумної, вродливої, працьовитої дів­чини шлють сватів «весьма пристойні женихи»: тахтаулівський дяк, підканцелярист скоробреха, возний тетерваковський. здавалося б, шлюб із заможною людиною врятує наталку і матір від злиднів, але дівчина не мислить собі життя з нелюбом. вона з почуттям власної гідності відкидає залицяння возного. розуміючи, що у багатого жінка з «мужичок» «буде гірше наймички — буде кріпачкою», наталка мудро відповідає возному: «знайся кінь з конем, а віл з волом». наталка—любляча дочка. вона щиро поважає свою матір, горе і сльози матері глибоко вражають її. дівчина мусить скоритися мате­риним умовлянням — вийти за першого ж жениха. щоправда, дівчина сподівається, що скоро таких не буде. «женихи, яким я одказала, в дру­гий раз не прив’яжуться. возному так відрізала, що мусить одчепитися, більш, здається, нема на приміті».

остап мандрика 

-  «…його, стрункого й міцного, з гарними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю».

-  «хай воно загориться без вогню й диму… втечу… піду за дунай, може, ще там люди не пособачились…»

-  «не так мані страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… ех, піду, де воля, де інші люди…»

-  «се одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким. але за хвилину віконце згасло, і остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. остап непомітно для себе зітхнув…»

-  «дивне почуття охопило остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепехнуло його істоту. в один момент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в ногу, на панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки».

-  «та хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? хіба його батько, мати, соломія, навіть дідусь його, що ходив у січ, а потім різав панів в умані,— хіба ж вони не стали такою худобою? коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати остапа за сміливе слово».

-  «ті билиці-казки про січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал».

-  «і враз остапові зробилось весело і легко, він почувся на волі. молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю…»

-  «як живий буду, землю оратиму, житиму… все ж краще на волі, ніж під паном…»

-  «остап теж не боявся смерті. йому тільки хотілось перед смертю побачити соломію».

-  остап про соломію: «вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не кіс своїх задля нього, вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш».

-  «половина мене лежить на дні дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…»