Задать 5 во к тексту
Богдан Сильвестрович Лепкий (1872-1941) – письменник, літературознавець, видавець, людина універсальних знань і широкого кругозору.

Народився на хуторі Кривенькім (нині Гусятинський район на Тернопільщині) у родині сільського священика, якому сан духовної особи не завадив бути ще й літератором: він писав вірші, оповідання, друкуючи їх під псевдонімом Марко Мурава.

Малий Богдан, зростаючи в культурній інтелігентній родині, замолоду пройнявся любов’ю до селянського оточення, увібрав у свою душу народні звичаї, обряди.

Залишив досить велику різножанрову творчу спадщину, особливе місце в якій посідає проза (оповідання, новели, історичні повісті). Як видавець та літературознавець, він багато зробив для популяризації української літератури в Польщі та Німеччині. Переклав і зарубіжну класику українською (твори Гейне, Шеллі, Конопницької, Лермонтова, Короленка). Він опублікував десятки поетичних і прозових збірок своїх творів, науково-критичних праць (статті, дослідження, монографії), підготував до друку, спорядив своїми статтями багатотомні видання творів Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Леоніда Глібова та інших письменників. Б. Лепкий упорядкував кілька поетичних антологій, співаників, читанок, переклав польською мовою «Слово о полку Ігоревім», багато творів Т. Шевченка, В. Стефаника, М. Коцюбинського. Помер у Кракові, де й похований.

Частина перша. через місточок. колись я чув казку про чарівний місточок. провисав він над безоднею, і по один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. щодня переходила ту прірву людина. і жити б їй вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем. стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим — місточок. я теж стою над таким урвищем, і по той бік — прожиті мною роки. і доки не щез місточок моєї пам'яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа. біля вікна мама іде на роботу, а ми залишаємось удвох: я і мій брат сергій. мені — п'ять років, братові — два. велика кімната з глиняною долівкою і широкою дубовою лавою під стіною, старенький стіл, етажерка з книжками та зошитами, широке дерев'яне ліжко, де ми спимо втрьох, — оце й усі наші достатки. та ще біля дверей стоїть висока бодня з борошном. дуже цікаво видиратися на неї і дмухати в те борошно: по сипучій поверхні бігають довгасті ямки, зривається завірюхою біленький пилок. я щосили дмухаю, а брат кричить унизу і смикає мене за ногу, щоб я поступився місцем. але найцікавіше місце в кімнаті — єдине невелике віконце в чотири шибки. надворі — люта зима, намело величезні кучугури, все покрилося білим, навіть люди, що іноді заходять до нас, сиві од інею. мама йде в школу, а ми відразу кидаємося до вікна, щоб ще раз побачити її, окутану білим туманом. ми давно поділили нижні шибки: ліва — сергієва, права — моя. за ніч вони обростають грубою кіркою крихкого льоду, товщого внизу, покритого ніжно–білим сніжком. коли цей сніжок обережно лизати, то він холодний і трохи солодкий на смак. а як почнуть дубіти язики, тоді краще хукати на шиби. спершу з'являється кругла темненька криничка. з кожним подихом вона все ширшає й ширшає, а посередині — світлішає й світлішає, тоншає й тоншає кірочка льоду, доки не заголубіє, неждано й казково, омите тоненькою водяною плівкою скло. тепер треба лише пильнувати, щоб віконця не замерзли. мороз обкидає по краях голчасті візерунки, і досить зазіватися, як вони поснуються довкола, наче сліди тонконогих пташенят. не встигнеш оглянутися, а скло вже поросло небаченої краси лісом і міниться, і виблискує, і спалахує тисячами кольорових вогників. ми поприлипали до вікна і крізь блакитні кружальця дивимося на високі снігові замети, що іскряться під сонцем, на запушені інеєм дерева, які немов понадягали теплі хустки, на застиглі дими понад хатами. згодом дерева й сніги починають червоніти. темнішають, видовжуючись, фіолетові тіні попід заметами, а вікна загоряються червоним. хата теж наповнюється холодними тінями. вони спершу кубляться під лавкою, столом, ліжком, сизуваті й непевні, а потім починають потихеньку скрадатися на середину кімнати. здається, досить тупнути ногою, як вони метнуться геть, заб'ються під лаву. та чим більше кривавиться сніг і видовжуються тіні надворі, тим густіші, темніші, нахабніші тіні у хаті.