Для Пастернака самым главным свойством действительности является её (статичность/ динамичность);(искусство/ действительность) всё время(покоится/движется), ускользая от художника, пока он поглощён отделкой своего произведения.

Объяснение:

Преображение действительности всегда было главным предметом творчества Б. Пастернака. Оно же является и главной темой романа «Доктор Живаго». Как и в ранней прозе писателя, в романе имеется два сюжета, «внешний» и «внутренний». Внешнее действие жизнеописание Юрия Андреевича Живаго и ряда связанных с ним персонажей. Внутреннее, основное действие имеет главным событием преображение российской действительности, проявлениями которого стали исторические перипетии первой половины ХХ в. В конструкции внешнего сюжета используются многочисленные фабульные клише, свойственные авантюрному повествованию и отчасти волшебной сказке: похищение героя разбойниками, мнимая смерть и др. Связывает эти конструктивные приемы свойственный архитектонике музыкального сочинения принцип контрапункта, рас как на тематическую, так и на стилистическую организацию текста. Видимая хаотичность внешнего действия заставляет задуматься о его условности, указывающей на наличие второго, внутреннего действия, субъектом и героем которого является сама действительность. Такое внутреннее действие имелось в повестях Пастернака «Апеллесова черта», «Детство Люверс», «Воздушные пути», причем в последней преображение действительности прямо связывалось с революцией, предваряя трактовку этой темы в «Докторе Живаго». Внутренний сюжет передает последовательность превращений, происходящих с действительностью: некий статичный «уклад», революционный «порыв» к изменению, обнажение «содержания» действительности, «огранка» нового образа мира (терминология взята из ранних эссе Б. Пастернака). Оба сюжета «Доктора Живаго» опираются на архетипические модели протосюжета, глубинно друг с другом связанные: внешний на «лиминальную» схему испытания героя смертью, внутренний на «циклическую» схему инициации.

Джордж Гордон Байрон — уособлення романтизму не лише у творчості, а й в особистому житті. Усе своє життя він був в одній і тій самій ситуації, яка ніби підказувала тему його творчості,— зневажена, закута сила, понівечена краса, самотність серед людей, навіть близьких і рідних. Байрон був дуже гарним, але кульгавим від народження, мати дуже любила його, але мучила своєю любов’ю. Рід письменника був давній, пов’язаний ще з англійськими і шотландськими королями, але маєток і титул Байрони отримали лише в XVI столітті, а в XVII cтолітті англійська буржуазна революція призвела до занепаду роду. Усе це сформувало особистість поета і теми його творчості.

Перша поетична збірка викликала гострі критичні зауваження сучасників. Байрону дорікали, що його вірші схожі на багато інших. Але відповідь молодого поета на цю критику представила справжнього Байрона, суперечливого, гордого, самотнього, щирого і пристрасного. Саме ці риси характеру поета визначають і його романтичного героя, який уперше постав перед читачем у поемі «Паломництво Чайльд Гарольда».

«Паломництво Чайльд Гарольда» за жанром — щоденник, який пишуть дві особи: головний персонаж і сам автор. Герой поеми після перших рядків автобіографічного характеру стає лише ім’ям, його витісняє автор, дистанції між ними майже немає.

Незадоволеність дійсністю, прагнення пізнати людей, життя, знайти в ньому своє місце, випробувати свої духовні можливості і сили — це цілі паломництва Чайльд Гарольда, які близькі самому Байрону.

Смуток і розчарування Гарольда не залежать від його скривдженого самолюбства, сімейних конфліктів, нещасного кохання та інших особистих мотивів, які відіграють немалу роль у його попередників у літературі. Герой Байрона не розпочинає боротьбу із суспільством, але його бездіяльність і споглядання — це не позиція пасивності. Головна риса Чайльд Гарольда як художнього образу — його незавершеність, герой покликаний відобразити момент пробудження самосвідомості людини нового часу, яка починає відчувати на собі й у світі, що її оточує, наслідки історичних змін і усвідомлювати трагічні протиріччя, які були характерною рисою сучасності. Байрон задає питання про причини суспільних вад, національного занепаду, замислюється над протиріччями і загадковістю історичного процесу, але висловлює глибоке незадоволення і собою і розмірковує над значенням своєї творчості.

Ліричний герой Байрона відчуває «світову скорботу», тому що жага життя, могутні сили, приховані в людині, не мають плідного виходу. Цей герой палко і щиро сприймає реальність, але сама реальність гнітить його. І він постає проти всього світу, відстоюючи своє право на внутрішню індивідуальну свободу, насамперед свободу почуттів. Таким настроєм пройнятий вірш «Душа моя похмура». Відчуття «світової скорботи» — головний мотив вірша. Ліричний герой звертається до співця з дивним проханням: заспівати таку пісню, щоб душа розридалась. «Я хочу сліз!» стає своєрідним рефреном, в якому звучить виклик. І тільки кінцівка вірша пояснює, чому виникає таке дивне бажання. «Я хочу сліз, бо серце розірветься від страждань». Ліричний герой розуміє, що позбавитися життєвих страждань він не зможе, а сльози, можливо, принесуть хоч на деякий час полегшення.

Такий романтичний герой виявився близьким багатьом поетам. Тому твори Байрона перекладали різними мовами, і навіть виник тип поведінки людини, який одержав назву «байронізм».

Ліричний герой Байрона виник за певних історичних умов і віддзеркалив основні проблеми свого часу, пробудження в людині відчуття своєї неповторності, свого права на власні думки і почуття. Такий герой не знає ні причин «світової скорботи», ні як її позбутися. І він залишає за собою право не ховатися від неї, а вистраждати її.