Чому наймичка зважилась сказати правду лише перед смертю?
Сочинение-рассуждение

не дуже часто серед моїх однолітків жваво обговорюються літературні твори, але бувають і винятки. одним з таких виняткових поетів, які викликають інтерес не тільки у дорослих, а й у школярів, є відомий український поет василь голобородько. якщо б мені довелося охарактеризувати його творчість одним словом, перше, що прийшло б мені на думку – це слово «дивно». і це цілком зрозуміло, адже тексти в поезіях голобородька, досить дивні, незвичні і неочікувані. та не тільки тексти, усе в творах цього поета є таким самим дивним і неочікуваним. але перш за все дивує форма його поезій, яка максимально наближена до білого, вільного вірша. і хоча у цих віршах немає рими, але дуже добре простежується їх темп, який може раптово змінюватися, як змінюється темп у музичних композиціях. та й образи, які створює голобородька теж дуже несподівані. це і слова, якими ми мовчимо на самоті, і зелене волосся дощу, і багато такого, що може зрозуміти лише людина зі щирою тонкою душею. ці образи незвичні, але дуже захоплюючі і цікаві.

на перший погляд звичайні і нецікаві теми василь голобородько реалізує у своїй творчості досить незвичайно, що перетворює їх у предмети жвавого обговорення і є до цих тем увагу. прикладом тому може бути все та ж поезія про дощ. мабуть кожен поет, та не тільки поет, а й дехто з нас, писав вірші про це природне явище, бо навіть початківці обов’язково звертаються до цієї теми. скоріш за все саме тому, коли бачиш у заголовку вірша слово «дощ», очікуєш звичного опису природи у дощ чи ще чогось банального. а ось у голобородька дощ зовсім інакший. у його сприйнятті дощем стає зелене волосся, яке плете дощова хмара. і вплітає вона туди  все, що заманеться – і самого ліричного героя, і хату поруч, і дерева навколо. а коли дощ закінчується, все миттєво змінюється. хтось, набігавшись, а хтось нассись, повертається в теплий, немов гніздо, дім, а хтось залишиться на дворі насолоджуватися пре кращим вологим повітрям. таке незвичайне бачення оточуючого світу характеризує поета як незвичайно талановиту людину, яка бачить все навколо по-своєму, людину, яка і пише по своєму, не звертаючи уваги на те, як писали до нього та як будуть писати після нього. у голобородька і дерева вплелися в дощ, і річка вплетена зелене волосся дощу, наче дівоча стрічка. читачу здається, що ліричний герой бачить якусь вищу гармонію світу, його єдність з людиною і природою, і, завдяки цьому ця поезія здається незвичайно свіжою і на здивування новою у безлічі подібних творів.

приблизно таке ж враження на мене справляє і поезія «ми йдемо», в якій василь голобородько звертається ще до однієї з традиційних тем української поезії і літератури. читаючи цей вірш, ненароком згадуєш «каменярів» і. франка. такий же самий вічний рух, такий же самий неспокій. але поезія в. голобородька «ми йдемо» – більш оригінальна, ніж твір і. франка. у його вірші відчувається постійний рух, добре відчувається динаміка слова, рух героїв, рух думки, рух рядків і окремих слів, і все це загадково та гармонійно поєднується у незвичайно експресивний твір. не менш характерна творчість в. голобородька тим, що автор створює не тільки власний ритм, а й вигадує власні слова, які втілюють в собі глибокі почуття та мають дуже виразні значення. наприклад, мені дуже сподобався вираз «тихомрійні села», який дуже добре передає атмосферу життя селян десь далеко від великих міст та сучасної цивілізації. з точку зору правопису такого виразу і навіть такого слова не існує, а ось з точки зору реально життя і тих, хто знає, що таке справжнє українське село, таке слово має право на існування. дуже влучний епітет, бо як інакше назвати наші тихі, мальовничі села? !