Під осінь німець захворів і йому на відміну від інших полонених дозволялося​

роздiл перший

як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. а згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. i хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

а як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх

та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— вставай, михайлику, вставай.

— ма-мо, iще одну

— струси цю крапелиночку.

—

— гляди, ще боки вiдiспиш. тодi що будем робити? рядно i тепло iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. та хiба це пособить?

— вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

а ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

на тебе, на твої пошматованi видiння знову слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. i все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає

пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

дiдова хата дiсталася дядьковi iвану й дядинi явдосi. вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза.

прибитий горем, згадками, я забився у садок, упав на траву, заплакав, та вухо все одно чуло, як пили зловiсне шматували мою минувшину, як скрипучi вози вивозили з двору мої дорогi роки i

дядько якiв, заможнiший, узяв на звiз тiльки дiдову катрагу. а нам дiсталася вислоброва, полатана зеленим мохом клуня i дванадцять з половиною соток городу.

коли ми знесли свої пожитки в клуню й поклали їх на тiк, мати схлипнула, а батько сказав, щоб вона сльозами не розмочила тiк, бо тодi не буде на чому молотити пашню.

в батькових сiрих очах стрепенулися посмутнiлi бiсики, в iншу ж пору вони в нього такi завзятi, що аж до танцю просяться.

— ой, панасе, панасе, як тепер будемо жити? — зовсiм опустилися руки в матерi.

— головне, жiнко, — не простудити зуби. бо чим тодi будемо їсти? — батько пильно поглянув на тiк, який мав стати нашим лiжком.

— тут i душу простудиш, — зiтхнула мати й подивилась на мене. — ми ще так-сяк перемучимось. а як дитина?

— та вiн завзятцем виходився у нас! ще як навчиться руки-ноги мити, цiни йому не складеш! — пiдхвалив мене батько, який дуже любив воду, з нею не розлучався до самих заморозкiв, а взимку, страхаючи мерзлякiв, купався в снiгу; тому й молодечi рум'янцi не вiдходили вiд нього до сiмдесяти п'яти рокiв.

— дме тут з усiх бокiв, — оглянула мати клуню.

— зате зверху горобцi спiвають, — зирнув батько вгору, де справдi,