Коли прислівник залежить від дієслова або прикметника, він виконує синтаксичну роль: обставини
означення
присудка
підмета?

Мово моя українська! о мово наша, мово українськатебе я чую здалеку і зблизька.в добрі і горі завжди зі мною,як незрадлива пісня материнська.м. сливкоіз малечку в словах рідної мови людина відкриває для себе великий і чарівний світ життя. мова — це безцінний скарб народу, надбаний тисячоліттями. у ній відбито його характер, історію, звичай, побут. як найдорожча спадщина, як заповіт поколінь передається нащадкам любов до свого народу, до рідної мови. людина може покинути батьківщину і не чути більше рідної мови, але у підсвідомості залишаться колискові, які виспівувала мати, перші враження, добуті тільки цією, єдиною і неповторною, мовою. мовою, якою говорили діди й прадіди, з любов'ю до якої дитина з'являється на світ.ти — весь у слові, як у сповиткові,з колиски до калини при горбіі вже коли ти похитнувсь у слові,вважай, що похитнувся у собі.(б. олійник)люди, які забувають і зневажають рідну мову, гідні тільки жалю. самі не розуміючи, що коять, вони зазнають непоправної втрати, стають на шлях найбільшого злочину проти культури всього людства, бо народ може відбудувати все: господарство, добробут, — але мову відновити не може. нація зникає, настає її історична смерть.чому ж тебе, мовонько,та й дехто не любить? чому ж рідне словонькозабувають люди? (в. каюков)коли ж народ через свою несвідомість чи під тиском зовнішніх обставин перестає плекати найважливіше — рідну мову, зрікається найцінніших скарбів, здобутих пращурами, він прирікає себе на самогубство. це може підтвердити й історія. за весь час існування української мови було багато спроб знищити її, щоб здобути владу над усім народом. доля нашої мови складалася трагічно — від обмеження у побутовому спілкуванні до повного її заперечення. але тяжкі часи минулися, і, не зважаючи на численні перешкоди і лихоліття, українська мова все-таки вистояла.і на злість ворогам засіяла вонаяк алмаз дорогий, як та зоря ясна.і сіятиме вік, поки сонце стоїть,і лихим ворогам буде очі сліпить.(в. самійленко)тим-то й образливо, що, пройшовши стільки тяжких випробувань, українська мова все-таки й сьогодні піддається зневазі й образливим словам.ми можемо знайти в історії не тільки сумні сторінки, а й ті, якими можемо пишатися. класична українська література, починаючи від шевченка чи навіть від котляревського, показала нам приклад того, як треба ставитись до народної мови, цього ясного і справді цілющого джерела. калиновою, солов'їною називали прекрасну українську мову поети. але мова може бути не тільки барвінковою, вона буває і знаряддям боротьби: слово, чому ти не твердая криця,що серед бою так ясно іскриться? чом ти не гострий, безжалісний меч,той, що здійма вражі голови з плеч? (леся українка)крім того, українська мова — одна з найрозвиненіших у світі. вона має величезний лексичний фонд, багату синоніміку. наприклад, слово лелека має дуже багато синонімів — чорногуз, бусол, бусел, бузько, гайстер. а яке розмаїття зменшено-пестливих форм: вітер — вітерець, вітрець, вітрик, вітронько; збільшених — вітрило, вітрище, вітровище, вітрюга, вітрюган, вітрисько. в українській мові дуже багато слів-символів. червона калина — символ краси; лебідь — знак чистоти й вірності; ясна зоря — надія; лелека — птах долі, провісник добробуту; кінь — образ вірного друга; сизий орел і сокіл — символи відваги і мужності.потрібно відчувати мову кожною часткою своєї душі, пам'ятати, що мова народу — його серце, відображення всього змісту життя, а не лише народної фольклорної символіки, хоч вона й творить мовний національний колорит. «рідна мова — не степ, не хата, а народу мого душа», — справедливо зазначив поет в. гончаренко.рідна мова живе з людиною всюди і завжди, без неї, як і без сонця, повітря, води, рослин, людина не може існувати. зречення рідної мови, неповага до неї є рівноцінним до неповаги батька й матері, це веде до найбільшої кари — духовного каліцтва. людина, яка не цінує культуру та мову свого народу, не може бути повноцінним членом суспільства.мову пошануємо —виростем багатими.хто про мову думає,зна, що в нього мати є.(в. каюков)