Чого домагалися плебеї в боротьбі з патриціями? Які результати цієї боротьби

Боротьба плебеїв з патриціями

Процес оформлення країни в Стародавньому Римі супроводжувався запеклою соціальною боротьбою, основними учасниками якої були плебеї і патриції. Вигнання останнього римського царя, Тарквінія Гордого, який узурпував владу після вбивства Сервія Тулія, прийнято завершать царський період римської історії. В кінці VI ст. до н. е. йому на зміну приходить республіканська форма правління. Юридично законодавча влада належала центуріатних коміцій, в яких вирішальну роль грали патриції, котрі мали стійку більшість голосів. Величезне значення мав сенат, що складався з колишніх магістратів, Який стверджував рішення, прийняті в комициях. Тільки патриції могли стати сенаторами. На чолі виконавчої влади в цей час були консули, котрі володіли вищою цивільною і військовою владою. Консульські посади, також як і інші нижчі магістратури, займалися виключно патриціями.

Таким чином, патриції який продовжував відігравати провідну роль як в економічній, так і в політичному житті. Відповідно до цього і формулювалися вимоги плебеїв. Перш за все - це допуск до громадської землі. Справа в тому, що патриції і плебеї володів землею на абсолютно різних підставах. Якщо плебеї мали у власності лише невеликі земельні ділянки, то патриції, крім свого особистого наділу, могли користуватися землею з громадського фонду.

Навіть після реформ Сервія Тулія, утворивши з патриціями єдину громаду людей, отримавши право служби в римському війську і участі в центуріатних коміцій, плебеї залишилися поза патриціанської родової організації. Тому право допуску до громадської землі вони так і не отримали. В умовах малоземельем росла їх заборгованість. Багато плебеї взагалі залишилися своїй землі. Над деякими з них нависла загроза боргового рабства.

З іншого боку, формально отримавши можливість участі в політичному житті Рима, плебеї не мали права займати державні посади і, відповідно, потрапити в число сенаторів. Таким чином, вимоги плебеїв зводилися до допуску до фонду громадських земель, рівноправність з патриціями в політичному житті, а також до скасування Боргова кабали, обмеження боргового відсотка і т. П

В результаті перетворень, здійснених Сервієм Туллієм, плебеї виявилися в рамках однієї цивільної громади з патриціями. Але вони, отримавши лише право входження в її військову організацію, змушені були проливати кров в запеклих військових зіткненнях Риму зі своїми сусідами. Однак в 494 р. До н.е. е., коли йшла війна з латинськими племенами, плебеї, які становили більшу частину римського війська, відмовилися вирушити в похід і пішли на Священну гору поблизу Рима. Це отримало назву першої сецесії - своєрідної військової страйку. Патриціанські командири виявилися без воїнів. Зважаючи на загрозу захоплення Риму патриції змушені були піти на поступки плебсу - погодитися на введення магістратури, що представляла виключно плебейські інтереси. Це була посада народних трибунів, які обиралися з плебеїв. Народні трибуни були захисниками інтересів плебеїв. Вони мали право накладати заборону ( «вето») на розпорядження патриціанських магістратів або рішення сенату, скликати плебеїв на їх загальні сходки (плебейські народні збори) і захищати від несправедливості будь-якого плебея, що шукав захисту в будинку народного трибуна. Особистість народного трибуна вважалася недоторканною.

Трохи пізніше консул Спурій Кассій запропонував перший проект аграрної реформи, в якому передбачалася можливість для плебеїв розділу земель, захоплених під час воєн. Патриціям вдалося провалити цей закон. Однак в 456 р. До н.е. е. народному трибуну Іцілію вдається провести через коміції закон про розподіл землі між бідняками на обмеженій території поблизу Рима.

Жизнь человека в средние века была, по сути, сплошным испытанием на выносливость, хотя люди и вряд ли отдавали себе в этом отчет, ибо жили, не зная и даже не предполагая иной реальности. жили, как заведено, как жили их отцы и прадеды, и прапрапрадеды. исключение составляли, разве что, рыцари, в чьем образе жизни все-таки происходили определенные изменения. вначале, быть рыцарем означало просто быть воином, нести вассальную, как правило, конную военную службу своему сеньору. однако, в бесконечных средневековых внешних и внутренних войнах, постепенно была сформирована новая идеология и психология рыцарства; к образу малограмотного военного добавилась изрядная доля аристократизма и благородства, даже, некоторой куртуазности в лучшем смысле этого слова. рыцарь стал не просто воином, а эталоном благородных устремлений и чувств, понятие рыцарства стало синонимом верности, что в средневековом обществе считалось почти непозволительной роскошью. даже король не всегда мог похвастаться верностью собственных подданных, а что уж говорить о простых смертных? у рыцарей сформировались собственные понятия о чести и благородстве. прежде всего, рыцарь должен был быть добрым христианином и обязывался везде и всюду бороться за христианскую веру и защищать ее. он должен был оберегать слабых, всегда держать данное слово. рыцарь должен был быть верен своему сеньору и должен был уметь постоять за свою жизнь и достоинство. а еще, совершенно не лишними оказывались навыки рыцарей играть на музыкальных инструментах, слагать стихи и поэмы, посвященные прекрасной , которая просто обязана была быть у каждого уважающего себя рыцаря. при этом, следует заметить, что прекрасная должна была оставаться для рыцаря недосягаемой величиной. он мог в ее честь слагать стихи и песни, он мог сражаться за ее благосклонный взгляд на турнирах и совершать еще, бог знает сколько, военных подвигов на поле брани, но рыцарь, как правило, не мог обладать своего сердца. так что, частенько прекрасными рыцари избирали замужних и, по всем средневековым правилам этикета, восхваляли их красоту и добродетель, и вздыхали о них исключительно платонически. даже королева вполне могла стать прекрасной какого-нибудь славного рыцаря, ведь, как известно, даже кошке позволено смотреть на короля. конечно же, все мальчишки средневековой поры мечтали о том, чтобы стать рыцарем. но для этого приходилось немало потрудиться. пятнадцать лет – самый подходящий возраст для оруженосца. именно в этом возрасте мальчики поступали на службу к рыцарю, повсюду, как тень, следуя за своим господином. пажи-оруженосцы держали щит, подавали запасное оружие во время боя, ухаживали за лошадьми. за несколько лет службы, мальчик мужал и уже сам мог претендовать на то, чтобы его посвятили в рыцари. в ночь перед посвящением, будущий рыцарь должен был всю ночь на коленях молиться, испрашивая у господа сил и мужества, и благородства мысли, и стойкости, дабы в будущем ему хватило отваги не посрамить почетное звание рыцаря. утром он исповедовался, совершал ритуальное омовение, облачался в белоснежные одежды неофита и, возложив руки на святое евангелие, торжественно клялся соблюдать все писанные и неписанные законы рыцарства. после этого, один из рыцарей (или отец юноши) доставал из ножен меч и трижды касался клинком плеч неофита. затем юноше вручался собственный меч, с которым он отныне больше не расставался. тот, кто посвящал мальчика в рыцари трижды бил его по щекам, приговаривая: «будь храбр! » и это были единственные удары в жизни рыцаря, на которые он не имел права отвечать. даже король, проходя обязательное посвящение в рыцари, не имел права сопротивляться этим ритуальным оплеухам. во время войны, правда, ритуал посвящения в рыцари проходил несколько скромнее. почти все свободное время рыцарь проводил либо на охоте, либо на войне. война – это кормилица не только рыцарей, но и любых других воинов. мародерствуя на захваченных территориях, люди делали себе если не состояние, то, по крайней мере, хоть как-то компенсировали долгие годы военных лишений. еще одним способом зарабатывать себе на жизнь для рыцаря являлись рыцарские турниры. эта полувоенная – полуспортивная забава, на которой рыцари сражались друг с другом, стремясь выбить соперника из седла тупым концом копья. поверженный на землю рыцарь, должен был отдать своего коня и свои доспехи победителю, но поскольку остаться без коня и доспехов для рыцаря считалось позором, то победитель тут же возвращал свой выигрыш проигравшему за хорошие деньги (рыцарские доспехи стоили приблизительно столько же, сколько стоило небольшое стало коров, голов, эдак, в 45). так что, некоторые рыцари зарабатывали себе на жизнь, путешествуя из города в город и принимая участие в рыцарских турнирах, параллельно во всех городах прославляя имя своей прекрасной .