1) Что такое модернизация? Назовите основные процессы, которыми сопровождается модернизацией. Какие изменения в связи с модернизацией происходят в сознании людей?
2. Каковы были результаты буржуазных революций для развития капитализма и модернизации?

Відповідь:

Отже, в Константинополі без жодних зносин з Москвою й Литвою на Київську митрополичу кафедру було висвячено Ісидора, прихильника унії з Римом. 1439 р. митрополит Ісидор взяв участь у Флорентійському соборі, де було ухвалено унію Східної православної церкви із Західною католицькою церквою. Митрополит Київський Ісидор активно обстоював ідею цієї унії, виступав на соборі її ініціатором і головним ідеологом з боку Константинопольської патріархії.

Після підписання акта Флорентійської унії митрополит Ісидор 19 березня 1441 р. прибув до Москви. Коли він проголосив там акт унії, за наказом московського князя його було ув’язнено. Однак 15 вересня 1441 р. Ісидору вдалося втекти з Москви до Великого князівства Литовського, а потім — до Риму.

Після від’їзду Ісидора Православна церква в Україні лишилася без митрополита на цілих десять років. 1458 р. згідно з розпорядженням папи Каліста III Константинопольським патріархом Григорієм Маммою на київську кафедру було висвячено учня митрополита Ісидора Григорія Болгарина, абата монастиря святого Димитрія в Константинополі. Його визнали як митрополита Київського і всієї Русі король Казимір IV і всі українські єпископи, крім чернігівського Евфімія, який виїхав до Москви. Московські політично-релігійні кола намагалися протидіяти Григорію Болгарину. Апелюючи до польського короля й до українсько-білоруськихєпископів, московський князь Василій Васильович писав: «Хто нам буде любим, той буде митрополитом в усій Русі, а від Риму митрополита у нас не буде». Московський митрополит Іона теж надіслав єпископам і князям в Україну свою грамоту з повчанням не приймати Григорія Болгарина.

Король Казимір IV не послухав московського князя, і українсько-білоруські єпископи (Перемишльський, Луцький, Холмський і Галицький, Володимирський, Турівський, Смоленський, Полоцький), крім Чернігівського (Брянського), не виконали вимог Московського митрополита. Отже, Флорентійська унія, що стала приводом до унезалежнення в церковному відношенні Москви від Константинополя, дала змогу змінити й стан українсько-білоруської церкви. Призначення на Київську митрополичу кафедру після Ісидора митрополита Григорія (в той час коли в Москві був митрополит Іона) означало, за висловом літопису, що «оттолє разделитися митрополія», тобто відбувся остаточний поділ Київської митрополії на дві — Московську і Київську, в якій залишилася Українсько-білоруська православна церква в польсько-литовській державі.

Протягом десяти років Григорій Болгарин зміцнював свій митрополичий престол і намагався утвердити унію в Українсько-білоруській церкві. Становище його було складне. На українсько-білоруських землях володарювала Католицька церква. Православні побоювалися чергового наступу латинства й полонізації. 1469 р. Григорій Болгарин звернувся до Константинопольського патріарха по «благословення й підтвердження» себе митрополитом. Патріарх Діонісій дав Григорію благословення, затвердив його в сані митрополита й відправив посла в Москву, Литву та Новгород з грамотою, в якій вимагав визнати Григорія Болгарина справжнім митрополитом, а Іону, який помер ще 1461 р., не визнавати, бо Константинопольська церква-мати не вважала його митрополитом.

Отже, Флорентійська унія відіграла значну роль у тих змінах, що відбулися в канонічному становищі православної церкви на слов’янському сході Європи. 1448 р. Собором без порозуміння з Константинопольським патріархом було обрано митрополитом того ж Іону. Ця подія започаткувала автокефалію Московської церкви. Митрополит Іона, який помер 1461 р., був останнім митрополитом у Москві, що мав титул «Київського і всієї Русі». Його наступник, митрополит Феодосій, іменувався вже «митрополитом Московським і всея Русі». Канонічної санкції з боку Матері-церкви на автокефалію Московської митрополії тоді не було, хоча нібито Великий московський князь Василій Васильович намагався увійти в зносини з цього питання з Константинопольським патріархом і візантійським імператором. Як і коли канонічно оформлялась автокефалія Московської митрополії, точних документальних даних немає. Очевидно, Московська церква як митрополія перебувала у стані фактичної, а не формально-канонічної автокефалії аж до перетворення її в Московську патріархію 1589 р., тобто майже 140 років, оскільки Константинопольський патріарх не визнав канонічності митрополита у Москві. Офіційно це було висловлено у посланні патріарха Діонісія 1469р.

Після поділу Київської митрополії Московська митрополія і московська князівська влада всіляко відмежовуються від Рима й від Константинополя, який визнав унію 1439 р. Українсько-білоруська церква в межах Великого князівства Литовського, зберігаючи канонічні зв’язки з обома центрами Вселенського християнства — Константинополем і Римом, засвідчила віковічне положення України між Сходом і Заходом.

Пояснення: