Підготувати інформіцію про дитинство леоніда глібова

глібов народився 4 березня 1827 року в селі зелений поділ, колишнього хорольського повіту на полтавщині, в родині маєтків магнатів родзянків.початкової грамоти глібова навчила його мати, орина гаврилівна, культурна і освічена жінка, потім хлопця учив місцевий панотець, а в 1840 році його віддали до полтавської гімназії.у перші роки перебування в полтавській гімназії л.глібов пробує писати російською мовою. його творча біографія починається віршем «сон», написаним у 1841 році. захворівши л.глібов змушений був залишити гімназію. після одруження і невдалої спроби вступити на медичний факультет київського університету він вступає в1849 р.  до ніжинського ліцею вищих наук князя безбородька. в цьому учбовому закладі в свій час навчався м.гоголь і є.гребінка.з 1855 р. л.і. глібов, після закінчення ліцею, працює викладачем  історії та ії в дворянському училищі в м.чорному острові, подільської губернії, звідки в 1853 р. переходить на посаду викладача історії та ії в чернігівську чоловічу гімназію.      в цей період і з'являються перші українські байки глібова - здебільшого вільні переклади з крилова. в ці роки роки він пише також ряд ліричних віршів в дусі пісенно-романтичної поезії 20-40-х років 19 ст.ще в 50-х роках в чернігові виникає гурток з місцевої інтелігенції. активну участь у діяльності цього гуртка бере і глібов з дружиною. внаслідок зусиль глібова з липня 1861 р. починає виходити щотижнева газета «чернігівський листок», у якій вміщувались прозові і поетичні твори глібова під псевдонімами: «ив. кенер», «простодушный». в газеті висвітлювались питання громадсько - культурного життя україни того часу, порушувались питання про діяльність недільних шкіл, про освіту жінок.  зростання популярності «чернігівського листка» насторожило царських чиновників, які піддали суровій цензурі вміщувані в ньому матеріали. викриття нелегальної діяльності осіб, зв'язаних тісною дружбою і співробітництвом з л.глібовим, вело до розширення слідства. увесь цей процес привів до того, що царські власті припинили видання «чернігівського листка». цей удар тяжко вплинув на л.глібова. він відходить від громадської діяльності  й залишає чернігів. на кілька років глібов знайшов притулок у ніжині, де він оселився з дружиною, яка тяжко захворіла.    поховавши у ніжині дружину, л.глібов переселився до чернігова, де дістав посаду завідуючого земської друкарні. навколо л.глібова групуються літературні і театральні сили м.чернігова.  за останні чотири роки свого життя письменник створює українською мовою вдвоє більше, ніж за весь попередній час.помер л.і.глібов 10 листопада 1893 року на 66 році життя, від астми і хвороби серця. поховано його в чернігові, де він прожив половину свого життя.

Жанрова специфіка. Ідейно-тематичний зміст

За жанровими ознаками «Камінний хрест» є оповіданням. За аналогією до багатьох інших творів письменника його називають новелою. Сам автор назвав свій твір студією, тобто художнім дослідженням, внутрішнього світу головного героя. «Камінний хрест» — глибока психологічна студія душі українського селянина-трударя, якого соціальні обставини примушують рвати віковічний зв’язок з тим ґрунтом, на якому він виріс. Працьовитість і доброчесність героя піднесені автором на високий рівень, а бажання залишити пам’ять по собі — поставити на горбі камінний хрест — має глибокий психологічний підтекст. Іван Дідух ставить хрест на своєму политому кривавим потом полі і ніби заживо себе ховає. Проте він хоче жити у пам’яті нащадків, хоче, щоб цей хрест в’язав його з рідним селом і тоді, коли він буде далеко на чужині, і тоді, коли його не стане в живих.

У творі порушено проблеми:

віковічного зв’язку з рідною землею;

сумлінної праці на землі як вияву народної етики й моралі, як обов’язку, єдиного засобу і виправдання буття селянина;

масового зубожіння селян, що спричинило масову еміграцію за океан.

Сюжет

Новела складається з семи розділів (фабула як така відсутня).

Перший розділ виконує функцію [[. Слова Івана: «Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носє, то мус родити хліб!» з великою силою передають торжество селянина-трударя, який перетворює свою мету на дійсність, адже горб «політки давав добрі», тобто хороші врожаї. Захоплено звучать прикінцеві слова автора: «Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою».

У другому розділі, який є зав'язкою, читач дізнається про рішення Івана, який врешті-решт піддався на умовляння синів, емігрувати до Канади. Перед читачем постають картини прощання Івана з односельцями, яких усіх за до своєї господи перед від'їздом до Канади. Дякував людям, що прийшли попрощатися, пригощав горілкою, озивався до них добрим словом. Звернувся до кума Михайла, до куми Тимофіхи, прикрикнув на жінку, щоб поменше плакала, а більше пильнувала за гостями. Письменник уникає зайвих описів, змушуючи головного героя саморозкриватися, максимально використовує діалоги й монологи. Цим самим зосереджує увагу на описуванні душевної драми героя, якого порівнює з каменем, що його викинули хай і з важкого, проте рідного місця. Скупими штрихами автор передає всю безодню туги, яка роздирає душу героя: «Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею і бився в груди».

Події розгортаються в наступному, третьому розділі, в якому Іван пояснює людям причини свого рішення виїхати, про те, як не воно йому далося, адже важка праця повністю виснажила його, й немає в нього сили починати нове життя за океаном. Змушений був погодитися через майбутнє синів, для яких у рідному краї не було ніякої перспективи. Сусіди втішають Івана, наголошуючи на повній безвиході селян: «Ца земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона не годна…», на тому, що невдовзі й самим доведеться виїхати. Іван дякує за підтримку, але не може спокійно сприйняти таке становище, коли доводиться на старість іти світами з рідного місця, його лякає невідоме життя, яке для нього все одно, що загибель. Вражає епізод, коли він привселюдно у своєї жінки Катерини пробачення за ті кривди, що їй завдав за час подружнього життя, як перед смертю, бо не знає, чи переживуть вони переїзд через океан, чи помруть у дорозі.

У четвертому розділі Іван звертається до односельців з проханням, щоб як надійде звістка про смерть його з дружиною, то щоб відслужили панахиду за упокій їхніх душ, на це й гроші залишає порядному Якову. Люди обіцяють виконати прохання. Однак ще якась думка непокоїть Івана, і хоч йому трохи соромно, він зважується сповідатись перед людьми про гріх, який ледь не вчинив напередодні. Він знову згадує горб, на якому з великими труднощами встановив кам'яного хреста як пам'ять про нього з дружиною на цій землі. Іван признається, що найбільше тужить саме за цим горбом, у який стільки зусиль уклав: «Я на нім вік свій спендив і окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав та й взєв з собов у світ». Іван зізнається, що у хвилину розпачу й неможливістю примиритися з новими випробуваннями долі він ледь не наклав на себе руки, збираючись повіситись на груші, але згадав горб, побіг до свого хреста, довгенько посидів під ним, та й «легше стало». Усі думки Івана коло горба: він прохає сусідів, щоб на Великдень не минали його, послали когось із молодих покропити свяченою водою хрест. Утішаючи кума, Михайло говорить, що люди завжди пам'ятатимуть його, бо «були-сте порєдний чоловік, не лізли-сте нахрапом на нікого, нікому-сте не переорали, ані пересіяли, чужого зеренця-сте не порунтали».