Описати основні сили на які опирались Романовичі в боротьбі за відновлення Галицько-Волинської держави

Га́лицько-Воли́нське князівство, або Ру́ське королі́вство (лат. Regnum Russiæ[1] / Rusie[2]) — монархічна держава у Східній Європі. Існувало у 1199—1349 роках. Керувалася князями і королями із династій Рюриковичів, П'ястів та Гедиміновичів. Утворене волинським князем Романом Мстиславичем внаслідок приєднання Галицького князівства у 1199. Після коронації Данила Романовича у 1253, стало Руським королівством, спадкоємцем Київської династії, продовжувачем європейських, руських, політичних і культурних традицій.

Одне з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицька, Перемишльська, Звенигородська, Теребовльська, Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська та Берестейська землі, Пониззя (пізніше Поділля) а також територія між Східними Карпатами, Дністром і Дунаєм — Шипинська та Берладська землі, на яких згодом виникло Молдавське князівство.

Проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Головними ворогами (конкурентами) були Польща, Угорщина, з середини XIII століття — Золота Орда і Литва. Для протидії сусідам неодноразово укладало союзи із католицьким Римом, Тевтонським Орденом.

Занепало внаслідок династичної кризи, надмірно сильні позиції боярської шляхти у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю від отруєння останнього повновладного правителя князівства Юрія ІІ Болеслава Тройденовича, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році королівство перестало існувати як єдина політично ціла одиниця: Галичина була захоплена сусідньою Польщею, а Волинь поступово інкорпорована Гедиміновичами до Великого князівства Литовського після смерті останнього руського короля та волинського князя Любарта. Угорщина не визнала анексії Галицької землі Польщею у 1387 р. У 1434 році на його території було створено Руське, а в 1462 — Белзьке воєводство.

Объяснение:

ключевая роль Венского конгресса в формировании стойкой парадигмы отношений между европейскими государствами.

Эпоха «Европейского концерта» - баланса сил между европейскими государствами (его основа: Россия, Австрия, Пруссия, Франция, Великобритания). Обострение отношений между ними привело бы к разрушению международной системы. Европейский концерт был своеобразной формой гегемонии больших государств, который ограничивал свободу этих стран на международной арене.

Элементами являются не только государства, но и коалиции государств.

Основа работы - поддержания баланса сил, ответственность за которое была на больших государствах и реализовывалась через проведение международных конференций для урегулирования проблем, угрожающих миру. Например, Парижский конгресс 1856 года или Лондонская конференция 1871 года.

В пределах баланса сил государства могли изменять состав союзников для обеспечения собственных интересов, не в нарушение при этом общей структуры союзов и характера международных отношений.

Аннексии и контрибуции оставались, но также большие государства рассматривали расчленение и ликвидацию другой державы как возможную форму международной практики.

Утверждение соотношения сил, которое утвердилось после наполеоновских войн (Россия закрепила за собой Финляндию, Бессарабию и западные границы Польши, разделив ее с Австрией и Пруссией).

Новая географическая карта и новое соотношение сил. В основе лежит имперский принцип контроля географического пространства в пределах колониальных империй.

Евроцентристский характер (охватывала европейское пространство и территории, которые вели колониальную борьбу или управляли колониями).

Колонии не были официально закреплены.

Эта система оказалась комфортной для модернизационных процессов, развития капиталистических отношений, буржуазные революции.

Система стойкая и оставалась неизменной несмотря на войны, революции, международные кризисы.

Одновременно с этим развивалась классическая дипломатия, также сформировались единые нормативные акты о мирном разрешении конфликтов и о ведении военных действий.