Центр освіти України в кінці XII- початок XIII століття.​

Киево могилянська академиЯ

На 1654—1656 роки в межах Гетьманщини та всіх етнічних українських територіях населення було досить освічене, як відмічали тогочасні мандрівники — більшість українського населення письменні і вміють читати, що було високим показником освіти в тогочасній Європі. Освітою в тогочасній Україні займалися парафіяльні школи, діяльність яких підтримувалася козацькою старшиною, громадами й духовенством. У семи полках Гетьманщини в 1730—1750-х роках існувало до 1488 шкіл. Ще 125 шкіл існувало у чотирьох полках Слобідської України.[2]

За спеціальним царським указом 1804 року всі україномовні школи були заборонені, що привело до цілковитої деградації українського населення.[3]

В середині ХІХ ст. стан освіти в українських губерніях Російської імперії був одним із найгірших у країні, абсолютна більшість населення залишалась неграмотною. Так, у 1867–1868 рр серед новобранців Харківської губернії було 96,2 % неписьменних, серед новобранців Полтавської — 97,2 %. Рівень освіти більшості населення був ще нижчим.[4]

Проте, розвиток освіти, який розпочався після Земської реформи, особливо швидко відбувався в українських губерніях, що було пов'язано з масштабним розширенням мережі земських шкіл.[4]

Темпи скорочення рівня неграмотності в українських губерніях наприкінці 19 ст. були в півтора раза швидшими, ніж у середньому по країні, внаслідок чого вже на початку XX ст. рівень грамотності серед новобранців досяг рівня, середнього європейській частині імперії.[4]

Объяснение:

Европейские революции 1848—1849 («весна народов») — общее наименование революционных движений, выразившихся в форме неповиновения власти, вооружённых восстаниях, декларирования новой государственности в европейских странах в середине xix века. вспыхнувшие сразу в нескольких государствах движения носили антифеодальный и национально-освободительный характер. участники выступлений декларировали требования демократизации общественной жизни; в зависимости от местных условий они также выдвигали лозунги национального объединения (германия, италия) или выделения из существовавших государств (венгрия). катализаторами общеевропейской революции стали выступление 12 января 1848 года на сицилии и революция во франции. хотя в основном революции были быстро подавлены, они оказали существенное влияние на дальнейшие политические процессы в европе. волнения охватили францию, итальянские (сардинию, неаполь) и германские государства, включая австрию, в которой активизировались национальные движения итальянцев, венгров и хорватов, румынию. а. и. герцен после её поражения считал, что «революция, побитая на всех точках», уступила «всё приобретённое» с 1789 г.[1][2]