Яким я уявляю людське щастя

ответ:шо ты робiшь

Объяснение:

«мені однаково, чи буду…» аналіз аналіз вірша «мені однаково, чи буду…» — тема, ідея, віршовий розмір, жанр, художні засоби та інші питання розкриті в цій статті. «мені однаково» — вірш тараса шевченка, написаний 17-19 травня 1847 у санкт-петербурзі і входить до циклу «в казематі». «мені однаково, чи буду…» аналіз рік написання: 1847 літературний рід: лірика. жанр «мені однаково»: ліричний вірш (медитація). вид лірики: громадянська (медитативна). провідний мотив: патріотичні почуття відповідальності за батьків­щину. віршовий розмір «мені однаково» — ямб. тема «мені однаково»: відтворення почуття громадянської мужності, духовної стійкості і незламності, відданості батьківщині й народові, роздум поета над важкою долею власного рідного краю. ідея «мені однаково»: віра письменника у неминучість повалення царського гніту, відродження україни. основна думка: т. шевченко не байдужий до страждань українців, до їх майбутнього; осмислення своєї недолі як частки страждань уярмленого народу. художні засоби «мені однаково, чи буду…» епітети — люди злії, лукавії, славній україні, окраденую (україну), метафора — злії люди україну присплять, оксиморон — малого сліду не покину // на нашій славній україні, на нашій — не своїй землі композиція «мені однаково, чи буду…» вірш можна поділити на дві частини: 18 рядків — перша частина, 5 рядків — друга. побудований твір на протиставленні, функцією зв’язку й протиставлення між частинами наділений сполучник та. «мені однаково, чи буду…» ідейно-художній аналіз сумна доля чекає ліричного героя. він скоріш за все засуджений на висилання до сибіру. але особисті страждання страждання не лякають його. митцеві не страшно й бути забутим людьми. трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. герой уважає, що зроблено дуже мало для славної україни; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. а головне, що трагічна доля чекає україну. її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. у творі ми бачимо, як невідступно мучила шевченка думка про загрозу відродженню україни, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: як україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять. ось що для шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! він без болю зізнається: чи хто згадає, чи забуде мене в снігу на чужині — однаковісінько мені. але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної україни: «мені однаково, чи буду я жить в україні, чи ні». для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «на нашій — не своїй землі». та перед цими рядками є й інші: «на нашій славній україні». з одного боку, україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на україні і що його «не пом’яне батько з сином». ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: шевченкові, звісно, не однаково. вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: та не однаково мені, як україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую збудять… ох, не однаково мені. у цих рядках кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. тому з повним правом можна вважати поезію «мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.