Яка група іменників у родовому відмінку -а/-я? назви збірних понять назви ігор, танців назви організацій назви осіб, предметів​

Щойно принесена у вигадливо розписаних горнятках кава ще парувала, лоскітливий і п’янкий дух її обіцяв близьку втіху – перед початком розмови, як нерідко буває, на хвильку запала мовчанка. тільки в куточку зали кав’ярні немолодий і зсутулений вже скрипаль виводив стиха, ледве торкаючись струн, розлогу і заспокійливу  мелодію. «і який же то польський ведмідь здох у волинському лісі, що мене запросили нагально на цю зустріч? » - марне перебирав у думці здогади, як зернята на долоні, модест пилипович.                           на каву його запросив, пообіцявши важливу розмову, колега по луцькій українській гімназії, вчитель полоністики войцех вось.                           -знайомтесь, мій щирий приятель, спадкоємець славетного шляхетського роду, що змагався у доблесті з самим яном собеським,- почав дещо загадково  войцех, кивнувши у бік незнайомця. – пан генрік. але він молодий ще, як бачите, то ж можна так просто і звати.                       модест пилипович і собі кивнув повагом, відчувши, як йому здалося, струмінь прийдешньої розмови.  « якщо починається з гонору, то їм це навіщось потрібно. слід,  напевне, якось випереджувати, хоч таке заняття не по мені».- промайнула думка.                             -граф рогаль-левицький. радий знайомству.                             войцех вось тихо фуркнув, мабуть похлинувшись кавою, і скоса глипнув на незрушне обличчя модеста пилиповича, той погляд мов би приклеївся і не відставав, аж доки не впевнився войцех, що його колега не налаштований на жарти.                             - стільки працюємо разом, а я й досі не знав,- врешті потамував вось здивування,- що ваш рід має графське достоїнство…                               - не гаразд  гоноритися і чванькувати  в мої літа,- злегка всміхнувся модест пилипович у свої сиві і пишні козацькі вуса, та посмішка вигулькнула лише на мить і враз собі знову сховалася.                           - у нас є для вас важлива пропозиція,- опанувавши себе, войцех вів далі сухішим, мало не офіційним тоном, наскільки той тон дозволяла сама обстановка кав’ярні.- але сперш, якщо можна, розвійте мої сумніви та здогади… не можу ніяк собі взяти у голову і позбутися подивування  - і навіщо вам тут, у польському місті луцьку, грати ролю українського підбурювача? що заважає вам стати, як багатьом з освіченого сучасного українства, справжнім польським патріотом? –войцех говорив все швидше, поступово  більше нервуючись, і навіть скельця його окулярів під високим лисіючим чолом зблискували нервово і роздратовано.                             модест пилипович, не вельми ховаючись, як від вкислого надто борщу, скривився і затис для міцнішої терплячки губи. він, як і більшість учительства гімназії, недолюблював частенько велемовного войцеха. учні ж не любили полоніста, бо міг він раптом зірватися на крик, нерідко без видимої причини, от вкусить якась муха і бігає класом, рве дитячі зошити та галасує:                           - бздури, панє! нісенітниці!                           левову частку виховання вось зводив до вельми пильної уваги дитячим зачіскам – хай тільки хто невчасно сходить до фрізера. і вже, боронь боже, слово впоперек вставити…годі тоді сподіватися на пристойну оцінку аж до  іспитів. коли в бездоганній роботі марне було знайти якусь зачіпку, то ставив вось нервову навскісну примітку «брак почуця єнзикового» і різав   – спробуй скривдженому довести, чи того «мовного почуття» уже вщерть, чи цього разу у мізері…                               - бережи мене, боже, від хвороби і патріотів, - модест пилипович повільно і обачно надпив шпаркої ще кави, надто гарячого останнім часом остерігався. він уголос вимовив не свої слова, а сказав почуте від знайомого польського робітника з- під міста закопане. після поразки унр левицький з греції, через італію і австрію, опинився аж в польському тарнові, де був в емігрантському уряді очільником міністерства охорони здоров’я, згодом у закопане – водночас піклувався і санаторієм хворих на туберкульоз вояків унр, і лікував тутешній люд. особливо багато приходило робітників з місцевих  гуралень. а вже як виїжджав,  то не хотіли його польські гуралі відпускати, просили лишитися тут назавжди і стати членом їхньої громади. навіть місцевий ксьондз давав згоду, тільки заїкнувся, що мав би  левицький прийняти католицьку віру і стати тоді повноцінним польським патріотом. обурилися цим гуралі, казали, що чоловік йде «ku wieczor zycia”, до життєвого вечора, то ж хай собі лишається в вірі, у якій народився, аби лишень зоставався. а ще, пам’яталося, як один з робітників тільки рукою махнув спересердя: «вбережи мене, боже, від хвороби і патріотів».                           …каву готував таки вправний кухар, від пахучого і аж густого напою  тужавіло і бадьорішало тіло, жвавішала кров і трішки паморочилося, як від легкого молодого вина.