Все ли бактерии питаются органическими веществами?

З початку 30-их років XX ст. виник, а в подальшому отримав значний

розвиток як у межах колишнього СРСР, так і в багатьох зарубіжних країнах

окремий напрямок біологічної науки – екологічна паразитологія, в центрі

уваги якої знаходиться проблема взаємовідношень паразита, хазяїна і

навколишнього середовища. Ключові теоретичні положення цієї молодої

науки, які зазвичай називають її «правилами», були сформульовані В.О.

Догелем (1933, 1935, 1938, 1947) на підставі узагальнення матеріалів, які

стосувалися передусім паразитофауни хребетних тварин.

Щодо тварин безхребетних, то «правила» екологічної паразитології до

характеристики їх паразитофауни вперше застосували відомі російські

дослідники-паразитологи з наукової школи В.О. Догеля – Т.О. Гінецинська і

Г.О. Штейн (1961, 1964).

Своїми дослідженнями, присвяченими прісноводним молюскам і

звичайним їх паразитам – трематодам, вони показали, що розподіл цих

паразитів у популяціях їх облігатних проміжних хазяїв-молюсків

підпорядкований тим же «правилам» екологічної паразитології, які

характерні для паразитофауни хребетних тварин. Він зумовлений як

фізіологічним статусом організма хазяїв і їх паразитів, так і безпосередньою

або опосередкованою дією на них низки інших чинників абіотичної,

біотичної і антропогенної природи.

У наступні роки другої половини XX ст. низка вітчизняних дослідників

паразитофауни регіональних малакофаун України на великому матеріалі

беззаперечно довела, що усі, без виключення, «правила» екологічної

паразитології добре підтверджуються отриманими ними результатами

(Чорногоренко-Бідуліна, 1958; Здун, 1961; Вергун, 1966, 1968; Черногоренко,  

1967, 1972; Гладунко, 1966; Мереминский, 1971; Макогон, 1972; Стелько,

1977; Тарасова, 2010, 2011 та ін.).