Складіть будь ласк а твір чи легко бути лицарем на основі роману айвенго ів

ответ:

як часто ми чуємо вислови: "козацька відвага", "козацька мужність", "козацька демократія", "козацькі закони" 

хто ж вони, оті козаки? якими вони були? яка їхня роль в історії нашої держави?  

горді сини вільних степів, безмежно сміливі, витривалі, вольові, вірні у дружбі і безпощадні до ворогів, зі своїми цікавими, оригінальними звичаями. скажімо, коли обирали (зверніть увагу: обирали! ) старшину, то змушували обраних схилити голову і кидали в них груддям землі, щоб не гонорилися перед рядовим козацтвом. або ритуал поховання: загиблого козака клали посеред степу, і ціле військо козацьке проходило повз нього без шапок, бо в шапці кожен ніс землю та висипав як данину пам'яті полеглому. і виростали у степу високі могили. 

славилися ці горді лицарі глибоким патріотизмом і безмежною вірністю вірі християнській. можна було всю шкіру козака порізати на паси, можно було розтяти груди і вирвати серце (згадаймо пісню про морозенка), можна було посадити на палю, як славного гордія чурая, але не можна було зробити козака рабом. 

про це співалося в піснях і думах, про це писали письменники. опоетизований і проклятий, шанований і зневажений постає перед нами богдан у сяйві слави перемог і в гіркій смуті поразок, суперечливий, але завжди відданий україні. 

славні лицарі окремих повстань і великої визвольної війни за долю україни богун і кривоніс, залізняк і гонта. з дитинства захоплюємося ми гордою незламністю тараса бульби та його сина остапа (микола гоголь "тарас бульба"). схиляємося ми перед мудрістю і героїзмом батька і сина шрамів (пантелеймон куліш "чорна рада"). до того ж часто трапляється саме таке: батько і син. козацьке лицарство як прапор передавалося з покоління в покоління. славить козаків тарас шевченко, присвячує їм роман-епопею "богдан хмельницький" і одноіменну драму михайло старицький. 

прекрасні в своїй монументальній величі, вони, ці степові і запорізькі лицарі, не були, звичайно, янголами з крильцями. не знаючи міри ні в чому, вони не цуралися оковитої, вміли пити-гуляти. 

      як бити, так бити!  

      як пити, так пити!  

      (тарас шевченко "") 

чесні воїни, вони не нападали першими, але у своєму справедливо му гніві жорстоко мстилися, тоді вже не рахуючись ні з чим. міг козак кинути у кам'яне провалля малу дитину, народжену українкою-не вільницею від татарина (зінаїда тулуб "людолови"). жорстокість? так! але хто його знає, чи можна засуджувати їх за це. 

і вірність україні, вірність присязі часом межувала з жорстокістю. тарас бульба вбиває власного сина, якого кохання завело у табір ворогів. гонта власною рукою ріже своїх скатоличених дітей (тарас шевченко ""). і це не черствість (ми бачимо гіркі батьківські сльози) - просто безмежна безкомпромісність. 

та як би то не було, козацьке лицарство, закони запорозької січі - це найславетніша сторінка нашої історії. тому ми пишаємося ними. і так би хотілося успадкувати все найкраще від цих наших гордих предків!  

объяснение:

шляхетність лицаря. позбавлений спадщини розмовляє зі зброєносцями тих, хто влаштував турнір, на якому він одержав стільки лаврів. за законом ратного поля лицар, що здобув перемогу, забирає коня, зброю або одержує за них викуп. лицар позбавлений спадщини чотирьом зброєносцям сказав, щоб вони передали шляхетним лицарям привіт і його намір взяти викуп, але він візьме тільки половину всієї суми. зброєносцеві ж бриана де буагильбера відповів, що не візьме ні споряджень, ні викупу, тому що їхній бій ще не закінчився, і вони ще зустрінуться: що де буагильбер сам викликав лицаря позбавленої спадщини на смертний бій, і забути це важко. і додав, що вважає де буагильбера своїм смертельним ворогом. залишившись наодинці зі своїм слугою, лицар позбавлений спадщини сказав: « честь ійського лицарства не страждала від моїх рук». після поранення за айвенго доглядала ребекка. пройшло вісім діб, і лицаря поклали на кінні ноші, переправляючи з будинку, де тимчасово жив исаак, батько ребекки. зустрілися по дорозі з де бри і його товаришами. айвенго назвався, коли де брасі побачив поранення лицаря, тому що подумав, що потрапив у полон саксонським розбійниками брасі, дотримував суворих понять про лицарське достоїнство, які забороняло будьяке насильство над лицарем, що був у безпомічному стані. а зважаючи на те, що перед ним був його суперник, де брасі наказав слуги віднести його в одну з віддалених кімнат замка. коли поранений айвенго виявився в замку у фрон де бефу й за ним доглядала ребекка, почалася облога замка. айвенго так хотілося бути з тими, хто зараз там, у бої. він говорить дівчині, що бути бездіяльної, коли лицарі б'ються з ворогами, це для нього теперішнє мучення. «адже бій за хліб насущний, дим битви те повітря, яким ми дихаємо. ми не живемо й не бажаємо жити інакше, як і ореолом перемоги й слави! такі закони лицарства, ми заприсягли їх виконувати, і жертвуємо заради них усім, що нам дорого в житті». а потім він додав, що лицарський дух учить царів цінувати своє життя незрівнянно нижче достоїнства, зневажати будьякими неприємностями, турботами й стражданнями, не страшитися нічого. «лицарство це джерело найчистіших і найблагородніших відносин, опора пригноблених, захист ображених, оплот проти сваволі володарів! без нього дворянське достоїнство було б порожнім звуком. і влада знаходить кращих заступників у лицарських списах і мечах! » про що я думаю, читаючи роман «айвенго». бути людиною важко, бути лицарем ще важче. це звання, висок і почесне, зобов'язує людини до певних вимог, які висуваються представникові лицарства. а це означає, що його відрізняє від інших людяність, достоїнство, сміливість, сила духу.

подробнее - на -