Твір на тему моя перша зустріч з тарасом шевченком

Про цей пам'ятник важко розповідати, бо він відомий всьому світові. він найкращий, неперевершений, єдиний такий у цілому світі. але кожного разу, як я показую гостям харків, я веду їх сюди. іду, не готуючись до цієї зустрічі, не вибираючи найкоротшого шляху, найкращої точки огляду. я іду тією дорогою, якою колись привів сюди мене, маленьку, мій батько, якою ми завжди приходимо сюди. від нашого будинку не так вже й далеко — спочатку нашою вулицею, а потім сумською і одразу ж — у першу алею, у тінь старовинних дубів. я знаю, що вони росли на цьому місці, коли й міста мого ше не було. я жалію їх, ветеранів, чиї рани затягнуто цементом. я знову хоч на хвилинку зупиняюсь ліворуч від велетня. навесні шукаю і з радістю помічаю все ж таки, наперекір часу, зелені віти. ось він. темна блискуча громада постаменту, сходи, що сягають угору, постаті на них. але це потім. спочатку — сам тарас. велике чоло, зсунуті брови, великі вуса приховують енергійні зморшки біля рота. накинутий на плечі плащ. рука, стиснута в кулак. сьогодні, здається, я чую: думи мої, думи мої,  лихо мені з вами. нащо стали на папері  сумними минулого разу лунали рядки "заповіту". може, небо було тоді іншим — червоним від заходу сонця, а зараз ось-ось почнеться заметіль. тепер обійдемо, мовчки вітаючись. ось катерина, що притулила до себе дитинку, захищаючи від злої долі та недобрих людей. поему я відкрила лише у школі, слово "покритка" зрозуміла пізніше, а ось що катерина для шевченка — найулюбленіше, найрідніше у світі ім'я, це знаю змалку. і козаки, вільні, сміливі, відчайдушні, постають на інших сходинках. історія теж прийде лише у школі, а ось спорідненість тараса шевченко і тараса бульби годі-годі та й вирине з мого дошкільного дитинства. і я згадую, як тато не став колись нічого пояснювати — погодився, що схожі вони, бо обидва були борцями і любили україну. і знову киваю тарасові — втомленому, бородатому, в солдатській шинелі. "караюсь, мучуся, але не каюсь". підводжу очі і бачу, що спина того, головного тараса, не схилена. це плечі тільки трохи опущено або плащ так накинуто. знову дивлюсь в очі солдатові — портретна схожість, він такий, як у моїй книзі, він поруч зі своїми героями. і звучить сумною мелодією: зоря моя вечірня,  зійди над горою,  поговоримо тихесенько  в неволі з величезний жорнов — тягар долі, прапор з уламаним древком, робітник, селянин з колоссям, дівчина з книгою як протилежність катерининій долі, як початок і кінець. я, звичайно, знаю імена авторів пам'ятника — скульптора манізера і архітектора лангбарда, кількість скульптур і розміри кожної з них. я можу роз'яснити символіку деталей та інше. але краще просто тихесенько згадати його рядки, підводячи погляд по сходах. я знаю: не раз ще прийду сюди, а колись тією ж самою дорогою свою дитину.

Відповідь:

За цими посиланнями є вже готові

Перша історія

Жив поживав на світі один могутній чоловік.Звали його Іван Сила.Він любив пригоди.Сталося таке іде він одного дня до свого кума та й бачить в однієї юної дівчини сумочку відібрали.

-О ні!Говорить дівчинка.

-Що сталося зелено око?Питає Іван.

-У мене відібрали сумочку.

-А що ж там було?

-Там було найкраще що в мене є!Говорить Зелено ока!

-Там був мій розум!

-Тебе як звати?

-Мене звуть Марійка Весна я з бідної сім'ї мій тато пиячка

всі гроші він витрачає на цигарки, алкогольні напої.Ми з мамою сьомий день лише на сухарях живемо!

-А мене звати Іван Сила я теж з бідної сім'ї мене покинули мої батьки я дуже довго копався щоб тільки вийти із-за воріт дитячого будинку потім виріс і став дуже могутнім чоловіком!

-Хочеш ти будеш мені як за доньку?

-Звісно ж хочу?

Тоді пішли будемо шукати твою сумочку ішли вони 7 днів і 7 ночей пройшли соснові, кленові, дубові ліси і прийшли до густого-прегустого чагарнику.Бачать хатинка стоїть і біля віконці якась дівчина стоїть!

-Добридень,Добридень бачу довго ви шукали мене, але все таки знайшли!По що прийшли що бачили в лісах могутніх!

-Бачили лише дім твій дівчино красная.

-Прийшли ми по сумочку не бачила?

-Бачила ось вона в мене в хатинці лежить!

-Навіщо вона вам?

-Це моя сумочка ану віддай!

-Добре,добре віддам, але скажіть с чого ви взяли що це була я?

-Ми бачили сліди які вели лісами могутніми

-Ланами широкополими

-Ось ваша сумочка тримайте!

-Дякую відповіла Весна

І побігли вони далі шукати пригод!

Друга історія

Можу запропонувати таку історію з Іваном Силою:

    Одного разу у селі Опеньки сталася незвичайна подія. Стара кобила важко тягла за собою віз, позаду їхав її хазяїн Омелько. Несподівано віз струснуло, щось шумно вдарилось, чоловік впав з возу і покотився додолу. На звук з хат повиходили люди:

        -          Ой, лишенько! Кобила в яму провалилась, – переймалась баба Параска.

        -          Як же тепер витягати її, коли всі чоловіки на поле пішли? – питала баба Ярина.

    Та й справді. Всі молоді та здорові роз’їхалися по роботам, а в селі залишились самі старі й діти. Омелько встав, струснув з себе пил, а з ями тяжко заіржала кобила.

     Несподівано з-за рогу виглянула небачена в Опеньках раніше машина. Задиринчала, зачухикала і зупинилась. З неї вийшов здоровенний чоловік і назвався Іваном.

      -          Що сталось у вас? – спитав Іван.

      -          Та ось кобила в яму провалилась, а дістати ніяк не можемо.

    І тоді сталось диво: самостійно Іван дістав кобилу, без будь-якої до Люди зааплодували і причарувались силою такого великого чоловіка:

      - Велике вам дякуємо, Іване! Ви – справжня Сила!

       Так і прозвали Івана Фріцака Силою.