Гипотеза к проекту на тему "романский стиль архитектуры и художественные традиции античности"

Объяснение:

Юний друже, перед тобою – одна з найпривабливіших книжок світової літератури», – так починається передмова Івана Драча до поеми «Пісня про Гайавату» в перекладі Олександра Олеся.

Були ще й інші переклади на момент написання цієї передмови. Приміром, той же Корній Чуковський колись доклав зусиль, аби «Гайавата» зазвучала російською, а переклад Івана Буніна вважається одним із кращих взагалі. Навіть Панас Мирний колись створював українську версію «Гайавати». Я читав поему тільки в тому вигляді, якого надав їй Олександр Олесь, але не думаю, що він особливо додав від себе, скоріш за все, суть залишилася незмінною. Не знаю, який саме текст читав Іван Драч, але те, що він написав у передмові, дещо спотворює, спрощує зміст поеми Генрі Лонгфелло.

Є в передмові правильні речі. От, наприклад, про схожість «Пісні про Гайавату» з «Малою Еддою» і «Старшою Еддою». Хоча відзначити цю схожість – аж ніяк не заслуга дослідників, сам Лонгфелло це роз’яснив, назвавши свою поему «індійською Еддою». (Іван Драч вживає саме “індійці”, а не “індіанці”, тож тут і далі в тексті я теж вживатиму “індійці”, аби уникнути плутанини). Дослідники можуть хіба що досліджувати, як саме і в чому ця схожість виявляється, – якщо їм зайнятися більше нічим. Пишуть, що «сам розмір поеми – чотиристопний хорей – взятий з «Калевали». «А при старанному співставленні, – додає Драч, – в образі індійського вождя можна знайти риси героїв і богів античного світу (Орфея, Геркулеса, Прометея, Діоніса), риси героїв європейського епосу і руських богатирів. Отож народився синтетичний образ на індійсько-американській основі – такий привабливий, такий людяний».

І образ Івану Драчу здається синтетичним, і саме народження «Пісні про Гайавату» теж. Все в нього просто: є письменник, який володіє дванадцятьма мовами, глибоко знає староісландську міфологію, а ще цей письменник залишає викладацьку працю в коледжі і тепер має вдосталь часу, аби «на дозвіллі копирсатися в шеститомному довіднику Генрі Скулкрафта, американського етнографа, який склав і видав працю під заголовком «Історичні й статистичі відомості про минуле, сучасне і майбутнє індійських племен Сполучених Штатів» (1851-1857)». Як все доладно виходить!

Не менш спритно Іван Драч у передмові на три сторінки перетворив одну з найважливіших американських поем про Америку на збірник віршів про мир у всьому світі й дружбу між народами. От що пише в кінці: «Яка ж актуальна зараз Люлька Згоди, породжена індійськими міфами, саме тепер, коли перед людством нависла загроза ядерного знищення! Який привабливий образ Гайавати, що вчить будувати мудре і прекрасне життя, позбавлене ворожнечі і війн!»

При цьому не можна звинувачувати Івана Драча в тому, що він погано ознайомився з записками самого автора поеми. Лонгфелло пояснював про «Гайавату»: «Я написав її на основі легенд, які панують в середовищі північноамериканських індійців. В них іде мова про людину дивного походження, яка була послана до них, щоб розчистити їхні річки, ліси і риболовні місця і навчити народи займатися мирним ремеслом».

Здається, саме і тільки про мир і дружбу ця книжка. Так, мабуть, подумав Іван Драч, і від загальної ідеї твору переходить до деталей: захоплюється дотепністю і влучністю описів спритності Гайавати, підкреслює вмілу роботу поета, який органічно веде свого героя «стежкою добра і порозуміня», відмічає схожість народних уявлень про «скромінсть і вихованість молодих красунь всіх народів – здається, мова йде не про дакотянку з Великих Озер, а про якусь слобожанську відданицю з повістей Квітки-Основ’яненка чи про саму Наталку Полтавку».

Треба сказати, що це книжка для дітей середнього шкільного віку. То може через це Іван Драч спрощує, лише загальними штрихами змальовує суть. А може тому фокусується тільки на одній стороні поеми, бо саме ця сторона його цікавила найбільше? Може. Мене ж цікавить, якщо на те пішло, не та сторона.